НЕ ЗМОГЛА ПОЛЮБИТИ
Дівчата, ну зізнавайтесь, яка з вас Олеся? дівчина уважно, з лукавинкою дивилася на мене з моєю приятелькою.
Я Олеся. А що таке? здивовано перепитала я.
Лови листа, Олеся. Від Володимира, незнайомка витягла з кишені халата пожмаканий конверт і сунула його мені.
Від Володимира? А де він? питаю.
Його перевели у дорослий інтернат. Чекав тебе, Олеся, як весняної води. Всі вікна відсльозив. А цей лист дав мені перечитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Володимир перед тобою самогубства учинити грамотністю. Ну, я побігла, борщ стигне. Я тут вихователькою працюю, глянула на мене суворо, зітхнула і майнула у напрямку їдальні.
…Одного разу ми з моєю найліпшою подругою Іванною, бігаючи на канікулах по місцях, випадково забрели у двір якогось закладу. Нам було років шістнадцять, літо тішило, душа просила пригод.
Олеся й Іванна примостились на зручній лаві. Балакали, реготали. І не спостерегли, як наблизилися двоє хлопців.
Привіт, дівчатка! Нудьгуєте? Може, познайомимось? хлопець простяг мені руку, Володимир.
Я у відповідь:
Олеся. Це Іванна. А твого мовчазного товариша як називати?
Тарас, тихо буркнув другий.
Хлопці здалися нам з Іванною аж надто правильними, ніби з радянських плакатів: «Здоровий спосіб життя наше все!». Володимир вкрай серйозно прорік:
Дівчата, атож, чого ж ви такі короткі спідниці носите? А Іванко взагалі декольте влаштувала…
Ага… Хлопці, не дивіться туди, де не належить. А то очі розбіжаться потім збирайте по газону, реготали ми з Іванною під коліна.
Не виходить не дивитись. Ми ж чоловіки. Може, ще й курите? не здається педагогічно налаштований Володимир.
Ну, щось типу того. Але по-філософськи, розсміялися з Іванною.
Тоді ми з Іванкою помітили: з ногами у хлопців щось не те. Володимир ледь пересувався, Тарас сильно шкутильгав.
Ви тут лікуєтесь? питаю я.
Та ніби так. Я на мотоциклі вилетів у кущі, Тарас невдало зі скелі шубовснув, скоромовкою відповів Володимир. Скоро додому.
Ми з Іванкою, звісно, повірили байці хлопців. Тоді й гадки не мали, що Володимир і Тарас дитячі інваліди, й на них чекає інтернат надовго. А ми з Іванною для них промінчик свободи.
Вони тягли дні в закритому для чужих стін інтернаті. Кожен мав свою легенду: кому аварія, кому невдале падіння, хтось зав’язався у бійці…
Володимир і Тарас виявилися справді цікавими, начитаними, дорослими не по роках.
Ми з Іванною стали щотижня навідувати хлопців.
По-перше, їх стало шкода, хотілося розважити; по-друге, у них і вчитися було чому.
Наші недовгі зустрічі увійшли у звичку.
Володимир дарував мені квіти з сусідньої клумби, Тарас приносив оригамі, соромязливо вручав Іванні.
Потім усі вчотирьох вмощувалися на лаві: Володимир поруч зі мною, Тарас до нас спиною й весь час дивиться на Іванну. Подруга червоніла, але було видно їй приємно.
Балакали про все й ні про що: то про погоду, то про бабу Галю з другого поверху, то про уявних паляницю і кефір.
Літо промайнуло лагідно й тепло.
Потім прийшла дощова осінь, закінчилися канікули, у нас з Іванною останній клас випускний. Про Володю й Тараса ми доволі скоро забули щодня задачі, іспити.
…Екзамени, останній дзвоник, випускний вечір і нарешті, довгоочікуване літо, пора надій та мрій.
З Іванною ми знову опинилися біля того інтернату. Вирішили навідати хлопців. Присіли на знайому лаву, чекаємо, що ось-ось підкрадуться Володимир з Тарасом. У Володимира квіти, у Тараса оригамі. Даруйте, чекали дарма дві години.
І тут з дверей вилітає дівчина і прямує до нас. Вона й вручила листа Володимира. Я одразу відкрила конверт:
«Кохана Олеся! Ти для мене як весняний прозорий сонях, зірка недосяжна! Ти ж не зрозуміла, напевне, що я закохався з першого погляду. Наші короткі зустрічі були подихом і життям для мене. Пів року я марно вдивлявся у вікно чекав тебе. Ти мене забула Як боляче! Наші дороги різні. Але вдячний тобі, бо пізнав справжнє почуття. Памятаю твій шовковий голос, усмішку, ніжні руки. Як мені зле без тебе, Олесю! Побачив би тебе хоча б ще раз! Дихаю а ніби нічим…
Мені й Тарасові вже вісімнадцять, весною переводять у новий інтернат. Навряд чи ще зустрінемось Душа моя роздерта! Сподіваюся, переболію тобою й стане легше.
Прощавай, моя незрівнянна!»
Підпис «вічно твій Володимир».
В конверті засушена фіалка.
Мені стало аж надто незручно. Перебираєш у серці: ну невже все не можна змінити? Перед очима майнуло: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили…»
Я й не уявляла, які пристрасті вирували у Володимира. Але відповісти взаємністю не могла. Якби не викликала у мене його особа високих емоцій. Просто цікавість до розумного співрозмовника, дружнє ставлення, не більше. Так, трохи кокетувала, дражнила кидала дрова в той костер його зацікавленості Не думала, що мій легкий флірт перетвориться для Володимира на справжній пожежу всередині.
Минуло вже багато-багато років. Лист від Володимира давно пожовк, квітка розсипалася у порох. Але ті зустрічі безтурботні, невинні досі згадую. Перегукуються у памяті смішки, жарти, балачки.
У цієї історії є продовження. Іванна співчутливо прийняла нелегку долю Тараса. Його батьки, через нестандартність, відмовилися ще в дитинстві. Від народження Тарас мав одну ногу значно коротшу за іншу. Іванна закінчила педінститут, працює в інтернаті для дітей-інвалідів. Тарас її коханий чоловік. У них вже двоє дорослих синів.
Володимир, як розповідає Тарас, все життя був сам. Коли Володимиру потрапило під сорок, мама приїхала до інтернату, побачила сина, слізьми обмила, забрала його у село на Полтавщину. Далі слід його загубився…
Отака ось історія. А мораль, напевне, витягати не треба: у кожного свій шлях і своє щастя.
