Дівчата, зізнавайтесь, хто з вас Олеся? дівчина подивилася на нас із подругою з хитрістю в очах.
Я Олеся. А що? здивовано відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Тараса, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула його мені.
Від Тараса? А де ж він сам? здивувалася я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав тебе, Олесю, як манни небесної. Очі видивив. А цей лист дав мені прочитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Тарас соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і побігла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а душа жадала пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитись? один простягнув мені руку. Тарас.
Я у відповідь:
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як називають?
Юрко, тихо промовив другий.
Хлопці здалися нам несучасними і занадто правильними. Тарас діловито зауважив:
Дівчата, нащо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже сміливий виріз.
Гм Хлопці, не заглядайте, куди не треба. А то очі, ненароком, «розбіжаться», сміялися ми з Марійкою.
Не виходить не заглядати. Ми ж хлопці. Може, ще й курите? допитувався цнотливий Тарас.
Звісно, куримо. Але не в затяжку, жартували ми.
І лише тоді ми з Марійкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Тарас ледве пересувався, Юрко помітно кульгав.
Ви тут лікуєтесь? припустила я.
Так. Я в аварію потрапив. Юрко невдало зі скелі в воду стрибнув, швидко відповів Тарас. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звичайно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Тарас і Юрко інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Марійкою стали для них краплею свободи.
Вони навчалися і жили в закладі, закритому від сторонніх очей. У кожного такого хлопця була вигадана історія нібито аварія, падіння, бійка
Тарас і Юрко виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою стали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося підбадьорити. По-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Тарас почав дарувати мені квіти, зірвані з клумби, Юрко щоразу ніс оригамі, зроблене власноруч, і соромязливо передавав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Тарас біля мене, Юрко повертався до нас спиною і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але було видно їй приємно було поруч із соромязливим Юрком. Ми говорили про все і ні про що.
Промайнуло ласкаве літо. Настала дощова осінь. Закінчилися канікули. Попереду випускний клас. І ми з Марійкою зовсім забули про Тараса та Юрка.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду довгоочікуване літо, час сподівань.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Тарас і Юрко. У Тараса свіжі квіти, у Юрка оригамі. Але ми даремно чекали дві години.
Раптом із дверей вилетіла дівчина і підійшла до нас. Вона й передала мені листа від Тараса. Я негайно розкрила конверт:
«Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіт! Зоре моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене подихом, життям. Півроку я марно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула мене. Як жаль! Долі у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені без тебе важко, Олесю! Побачити б тебе хоч раз! Хочу вдихнути, а не чим
Мені й Юркові минуло вісімнадцять. Нас перевели до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, перехворію тобою й одужаю.
Прощай, найдорожча!»
Підпис «назавжди твій Тарас».
У конверті лежала засушена квітка.
Мені стало жахливо соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. В голові промайнуло: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Я й не підозрювала, які почуття палали в душі Тараса. Але я не могла відповісти йому взаємністю. Жодних високих почуттів до нього не відчувала. Дружнє ставлення, цікавість до розумного співрозмовника не більше. Так, я трохи кокетувала, дражнила Тараса. Підкидала
