НЕ ЗМОГЛА ПОЛЮБИТИ
Дівчата, признавайтеся, хто з вас Ярина? незнайомка хитро і допитливо глянула на мене з Оленкою.
Я Ярина. А що? розгублено перепитала я.
Тримай листа, Ярино, від Максима, жінка дістала з кишені халата помятий конверт і подала мені.
Від Максима? А де ж він сам? дивувалась я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він на тебе, Ярино, мов на Божу благодать, все виглядав у вікно. Цей лист дав мені попросив перевірити, чи нема помилок, аби перед тобою не осоромитись. Ну, мені вже час, скоро обід, я тут вихователькою працюю, вона глянула на мене, зітхнула й побігла.
…Було нам обом по шістнадцять, літні канікули тішили душу, і пригод хотілось. Ми з Оленкою блукали вулицями Тернополя й випадково потрапили на територію якогось інтернату.
Вмостились на лавці, сміялись і гомоніли, доки до нас не підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Сумуєте? Познайомимось? Максим простяг мені руку.
Я Ярина, а це моя подруга Оленка. А як звати твого мовчазного друга?
Богдан, прошепотів другий хлопець.
Вони здались нам дещо старомодними, не такими, як наші ровесники. Максим суворо промовив:
Дівчата, навіщо такі короткі спідниці носите? А в Оленки глибоке декольте.
Ех, хлопці, не заглядайте туди, куди не слід, бо точно очі розбігаються! жартували ми з Оленкою.
Не виходить не заглядати… Ми ж хлопці. Може, й курите? цнотливо продовжував Максим.
Та ні, якщо й куримо, то для сміху, розсміялись ми.
Саме тоді ми помітили, що з ногами хлопців щось не так.
Максим ледве рухався, Богдан помітно накульгував.
Ви тут лікуєтесь? спитала я.
Так. Я потрапив у мотоциклетну аварію, а Богдан невдало стрибнув з обриву в Дністер, відрапортував Максим. Нас скоро випишуть.
Ми з Оленкою повірили в ці історії: не відали тоді, що вони інвалиди з дитинства і мають кожен свою «легенду» про нещасний випадок.
Жили і навчались хлопці у закритому інтернаті. Для них наші несподівані зустрічі були ковтком свободи. Максим і Богдан виявились дуже розумними, начитаними, мудрими не по роках.
З того часу ми з Оленкою стали навідувати хлопців щотижня: нам їх шкода було і хотілось підтримати, а ще й справді було чого від них навчитись.
Зустрічі стали звичкою.
Максим кожного разу приносив мені волошки або кульбаби з клумби, Богдан дарував Оленці оригамі, складені власноруч. Потім усі разом сідали на лавку: Максим біля мене, Богдан повертався до нас спиною і лише Оленку не відпускав поглядом. Подруга соромилась, але було видно: їй приємно бути із соромязливим Богданом.
Говорили ми з хлопцями і про жарти, і про мрії. Лагідне літо промайнуло непомітно.
Настала дощова осінь, закінчились канікули, ми з Оленкою були вже в одинадцятому класі, і взагалі забули про наших знайомих: Максима і Богдана.
…Шуміли екзамени, останній дзвоник, випускний вечір… Нарешті довгоочікуване літо, пора надій.
Ми з Оленкою знову відвідали інтернат, хотіли дізнатися, як живуть хлопці. Сіли на ту саму лавку, чекали. Мріялось, що Максим знову принесе мені польову квітку, Богдан оригамі Оленці… Дарма чекали дві години.
І тут із дверей вилетіла вихователька й простягнула мені листа від Максима. Я розпечатала:
«Моя дорога Ярино! Квітко ніжна! Зірко моя недосяжна! Думаю, ти й не зрозуміла, що я закохався з першого погляду. Наші зустрічі були для мене всім… Я півроку марно виглядаю тебе у вікні. Ти забула. Так прикро. Наші шляхи різні. Я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, усмішку, ніжні руки. Дуже боляче бути без тебе, Яринко! Побачити б тебе ще хоч раз! Хочу вдихнути життя, а не можу…
Мені і Богдану вже по вісімнадцять. Весною нас переведуть у інший інтернат. Навряд чи ще здибаємось… Душа рветься на шматки! Сподіваюсь, я відболію і вилікуюсь.
Прощай, моя кохана!»
Підпис «вічно твій Максим».
У конверті лежала засушена волошка.
Мені стало дуже соромно і боляче, що нічого не змінити. В голові промайнула думка: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили.»
Я й не знала, які почуття вирували у серці Максима. Та відповісти взаємністю не змогла б: не кохала його, відчувала дружню симпатію, захоплення його розумом, але не більше. Так, трохи дражнила, кокетувала, підкидала жару в його захоплення зовсім не думаючи, що легкий флірт перетвориться на пожежу.
Відтоді пролетіло багато років. Лист від Максима став жовтим, волошка порохом. Але я памятаю ті безтурботні зустрічі, щирі розмови, сміх.
Історія має продовження. Оленка пройнялась нелегкою долею Богдана. Його ще маленьким залишили батьки через його особливість: одна нога коротша за іншу. Оленка закінчила педінститут, працює у тому ж інтернаті з дітьми-інвалідами. Богдан її коханий чоловік, у них двоє дорослих синів.
А Максим, за словами Богдана, жив самотньо. Коли йому було під сорок, мама приїхала в інтернат, впізнала сина, розплакалась, згадала забуту любов і забрала Максима до себе в село на Тернопільщині. Далі його сліди загубились…
Свого часу я зрозумів: Леґкість у стосунках може подарувати іншому надію, яку не завжди можеш виправдати. Треба берегти чуже серце так, як своє.
