Дівчата, знайдеться тут Олеся? дівчина хитренько оглядала нас із подружкою, ніби граючи у якусь гру.
Я Олеся. А що? здивовано спитала я.
Тримай листа. Від Тараса, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула його мені.
Від Тараса? А де ж він сам?
Його перевели у дорослий інтернат. Чекав тебе, Олесю, як дощу в посуху. Очі йому всі пішли. А це листа дав мені, щоб я помилки виправила. Не хотів Тарас соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і зникла між дерев.
Якось ми з подругою гуляли й випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули пестили нас, а серця жадали пригод. Ми з Марійкою сіди на лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися? один простягнув мені руку. Тарас.
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
Остап, тихо відповів другий.
Хлопці здалися нам дивними застарілими й надто правильними. Тарас діловито й суворо зауважив:
Дівчата, навіщо ти такі короткі спідниці носите? А в Марійки дуже сміливе декольте.
Гм Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, не дай Боже, розбіжаться в різні боки, жартували ми з Марійкою.
А як не дивитися? Ми ж хлопці. Може, ще й курите? допитувався Тарас.
Звісно, куримо. Але не в затяг, сміялися ми.
Тільки тоді ми з Марійкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами. Тарас ледве пересувався, Остап помітно кульгав.
Ви тут лікуєтеся? здогадалася я.
Так. Я в мотоцикл врізався. Остап невдало зі скелі стрибнув, виглушив Тарас, наче заучений. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили «легенді». Тоді ще не знали, що Тарас і Остап інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми стали для них глотком вільного світу.
Вони жили, навчалися там, де чужим очам не місце. У кожного з них була вигадана історія про аварію, падіння, бійку
Але Тарас і Остап виявилися мудрими не по роках, начитаними. Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня. Спочатку жаліли хлопців, хотіли підбадьорити їх. А потім зрозуміли у них було чому вчитися.
Наші зустрічі стали звичайною справою. Тарас носив мені квіти з клумби, Остап кожен раз приносив витончені паперові орігамі, соромливо вручав Марійці. Потім ми вчетверо сідали на лавку: Тарас рядом зі мною, Остап відвертався і весь свій погляд віддавав Марійці. Вона червоніла, але було видно їй подобалося.
Промайнуло літо. Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Перед нами випускний клас. Ми з Марійкою забули про Тараса й Остапа.
Пройшли іспити, останній дзвоник, випускний. Напередодні літа, час надій.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Сіли на лавку, чекаючи, що ось-ось
