Не знаю, що робити. Мій син завжди на боці дружини навіть коли вона не права, зі сльозами в голосі розповідає шестидесятирічна Олена Петрівна. Михайло, мій син, завжди, абсолютно завжди захищає свою дружину. Що б не трапилось, що б я не казала, він лише махає рукою і каже: «Мамо, не переймайсь, Зоряна сама розбереться. Вона не дурна». Для неї він завжди знаходить виправдання, навіть коли вона явно помиляється.
Дружина Олени Петрівни, Зоряна, лише 28 років. У Михайла і Зоряни є півторарічний син, живуть окремо купили квартиру в кредит. Зоряна у декреті, працює лише Михайло. Живуть, як казали, за своїм коштом, скромно, без зайвих розкішних витрат, але й без потреби у зайвому.
Проте свекруха відверто Зоряну не переносить.
Коли Михайло вперше привіз її додому, я була в шоку, згадує Олена Петрівна. Довгі нарощені нігті, тату на шиї, коротка спідниця, підбори, наче з подіуму. І ті губи видно, що їх фарбували. Я навіть подумала, що він жартує. Хіба мій син може серйозно зустрічатися з такою легковажною, мяко кажучи, особою?
Через місяць вони склали шлюб. І, за словами свекрухи, навіть там Зоряна виглядала провокативно шкіряна спідниця, блискуча кофта, макіяж, немов у артистки. Але Михайло був щасливий, і Олена Петрівна вирішила мовчки спостерігати «не втручатися».
Спочатку вона майже не спілкувалася з невесткою, лише кілька разів на місяць телефонувала сину, питала, як справи. Але все змінилося півтора року тому, коли у Зоряни і Михайла народився син онук Павлик.
Я прийшла на другий день після виписки, і що я бачила? розповідає вона. У Зоряни свіжий манікюр. Я їй кажу: «Зоряно, ти з глузду зійшла? Це ж небезпечно для малюка!» А вона відповіла: «Все під контролем, я справлюсь». Пішла до сина він: «Мамо, не лізь. Це не твоє діло». І так завжди. Що б я не казала, чую у відповідь: «Не втручайся».
Олена Петрівна згадує, як намагалася «виховувати» невістку через поради, зауваження, роздороки. У відповідь отримувала байдужість. Зоряна не з тих, хто буде виправдовуватись.
Ходжу до них у домі бардак. Кажу: «Зорянко, приготуйте сину суп. Він ж працює». А вона: «А Михайло не їсть суп». Як це не їсть? У мене їв! Просто їй лінь! Якби готувала нормально їв би і суп, і борщ.
Свекруха намагалася говорити з сином. Але Михайло, як завжди, вставав на захист дружини.
Мамо, досить придиратись. У нас все в порядку. Зоряна добра мати.
Добра? вигукнула Олена Петрівна. Вона ж не відривається від телефону! Я вже давно не бачила її без гаджета! Весь час листає соцмережі, навіть коли дитина поруч.
Остання краплина конфлікт на дитячому майданчику.
Ходжу до них, стукаю тиша. Думала, можливо, гуляють. Виходжу на майданчик біля будинку і точно. Павлик копається в піску, а Зоряна на лавці, в очі вткнула телефон. Підійшла ближче, бачу: син стоїть біля огорожі. Раптом бігає до мене, усміхається, кличе бабусю. А Зоряна хоч би повернулася. Він втік на проїжджу частину! Там, звичайно, рідко машини, та все ж може бути!
Слава Богу, сказала вона дрожачим голосом, що в той момент машини не було. Я схопила дитину, побігла до неї, а вона сиділа ніби в трансі. Підійшла і сказала: «Якщо ти зараз не вимкнеш цей телефон я його розібю об асфальт! Ти мати чи хто?»
Зоряна підскочила, схопила Павлика, втекла. Дитина плакала, тяглася до мене, а вона зашпилювала двері перед моїм носом і більше їх не відкривала.
Я дзвонила Михайлу, продовжує Олена Петрівна, розповіла все як є. А він: «Мамо, ти, мабуть, переборщила. Заспокойся. Зоряна справляється». Як так? Я ж бачила все власними очима! Він не вірить! А тепер вони обидва не розмовляють зі мною. Не відповідають на дзвінки, не відкривають двері. Минув місяць! Я не знаю, що вона йому наговорила. Але я я просто хочу, щоб мій внук був у безпеці.
Свекруха задається питанням:
Може, він і правий? Може, треба було мовчати? Але я не можу мовчати, коли мова йде про дитину! Я ж мати. І бабуся.
А тепер я лише самотня жінка з вимкненим телефоном. А син, якого я виростила, вже не зі мною. Він на боці дружини. Завжди.
