Ой, начепила я собі на голову… Як далі жити — навіть не знаю. Моя ж рідна сестра виявилася зрадницею.
З чоловіком ми були, як кажуть, нерозлучні. Всі нам заздрили — спокійна, гармонійна сім’я. Він завжди був чемний і вдома, і на людях. Навіть подруги дивувалися, казали: «Так не буває, щоб у хаті завжди було тихо. Це ненадовго». Я тоді лише сміялася. А даремно… Мабуть, звели.
Все розсипалося раптово. Почалося з того, що молодшу сестру звільнили з роботи. Вона залишилася без копійки і з почуттям провини. Ми завжди були близькі, адже після мами я стала для неї другою матір’ю. Без вагань запросила її до нас, поки не влаштується. Виділили їй кімнату.
Спочатку все було добре. Але незабаром у домі сталося щось дивне. Чоловік став нервовим, дратівливим. Його більше не тішило те, що раніше робило щасливим. Посмішка, якою він зустрічав мене після роботи, зникла. Почав грубити, причеплятися до дрібниць і постійно скаржитися на сестру: то чашки не там ставить, то білизну не так вішає.
Я хвилювалася, але списувала на стрес. Одного разу поговорила з сестрою, м’яко натякнула, щоб була акуратнішою. Вона лише кивнула, сказала, що все зрозуміла.
А потім сталося те, що змінило все.
Того дня я повернулася додому раніше. У хаті було тихо. Думала, нікого нема, але коли відчинила двері у спальню — ноги підкосилися. На нашому ліжку, під нашою ковдрою, я побачила їх. Свого чоловіка. І свою рідну сестру.
Вони навіть не встигли нічого сказати. Я мовчки закрила двері і пішла на кухню. Серце билося, як у дзвіниці, у вухах дзвеніло. Світ за секунду перевернувся. Усе, що я будувала, у що вірила, виявилося брехнею.
Я не кричала, не влаштовувала сцен. Просто зібрала його речі і склала біля дверей. Сестру вигнила одразу. На її сльози та виправдання в мене не було ні сил, ні бажання. Як вона могла так зі мною вчинити? Як можна зруйнувати і свою, і мою сім’ю?
Минуло кілька місяців, а я досі не знаю, як пережити цю зраду. Як пробачити — і чи можливо це взагалі? Душа порожня. Усе, що було мені дорогим, мене зрадило.
Але я намагаюся жити. З кожним днем дихається трохи легше. Кажуть, час лікує. Не впевнена. Але вірю: колись я знову навчуся довіряти. Тільки вже не так сліпо.
