Не як у серіалі, але майже
Соломія обожала мілодрами й мріяла, щоб її життя було схоже на екранні історії, де все закінчується щасливо. Але мрії залишалися мріями, а реальність плила сіро й одноманітно в маленькому селі на Чернігівщині.
За чоловіка за Петра вона вийшла, думаючи, що це кохання. Але Петро, вітряний і непостійний з юності, не змінився. Привів дружину до свого старого дому. А через три роки оголосив:
— Їду до Києва. Живи як знаєш. Тісно мені тут, душа просить волі.
— Петре, ти про що? У нас же все добре, — збентежилась Соломія, не розуміючи, що відбувається.
— У тебе добре, а в мене ні…
З цими словами він пішов, забравши паспорт і старий рюкзак із дріб’язком. Село загуло чутками, сусідки шепотіли:
— Петро покинув Соломію, подався до міста. Мабуть, там у нього інша завелася.
Соломія мовчала. Не плакала, не скаржилась, продовжувала жити в Петровому домі. Іти нікуди: у батьківській хаті тісниться сестра з родиною, місця нема. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Бог вирішив, що Петро — не батько, ось і не дав мені дитини, — думала вона, дивлячись на сусідських малечів.
Кожного вечора, закінчивши справи, Соломія сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті й руйнувалися долі. Пропускала все крізь себе, а потім ворочалася в ліжку, не маючи сили заснути.
Новий день починався з клопотів: нагодувати поросят, курей, теличку Білку, прив’язати її за городом — у стадо не відпускала.
— Соломіє! — скрикнула сусідка. — Твоя Білка зірвалася, по селу несеся!
— Де?! — вискочила вона за калітку. Теличка бодяла сусідський паркан, силкуючись зачепити новенькі ріжки.
— Білко, Білко, — умовляла вона, простягаючи хліб. Теличка мотала головою. — Та щоб тобі! — у розпачі крикнула Соломія. Білка рвонула вбік, розлякавши сусідських гусей.
Невідомо, скільки б вона ганялася, якби не механік Тарас. Він спритно вхопив мотузку, підтягнув теличку до паркану й прив’язав. Соломія дивилася на його сильні руки, на м’язи, що виступали під потертою сорочкою. Раптом захотілося, щоб ці руки обійняли її, притисли до грудей.
Вона відігнала думку:
— Що це зі мною? Наче дівчинка, пестощів захотіла.
Засоромилася. Тарас — однокласник, рудий, завжди усміхнений жартівник. Живе з Марійкою, міцною жінкою, по сусідству. Не потрібен він їй.
— Ніколи такого до нього не відчувала, — подумала вона, відводячи погляд.
З Петром вона розлучилася відразу, як він утік. Залицяльники були, навіть заміж кликали, але ніхто не подобався. Жила одна, недолюблена.
Тарас витирав руки травою, а Соломія раптом сказала:
— Зайди у двір, руки помієш.
Він мовчки пішов за нею. Вона спиною відчувала його погляд.
Помітила, що Тарас дивиться на неї інакше, і здивувалася:
— Що з ним?
Він вимив руки, витер рушником, ще раз подивився на неї — багатозначно — і пішов.
З того дня між ними ніби простягнулася ниточка. Коли Тарас проходив повз, Соломія червоніла. Він став ходити через її двір, хоча раніше так не робив. Соломія почала вставати рано, полоти грядки в ранковій прохолоді — так вона себе переконувала. Але знала: чекає зустрічі з Тарасом. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах горів щирий інтерес, майже обожнювання.
Вона гнала думки, боялася Марійки:
— Побачить — лихо. Осоромить на все село.
Але Тарас все ходив, дивився палко. Соломія відповідала ласкавим поглядом і ледве помітною усмішкою. Їй здавалося, що їхня історія — як у серіалі, без кінця й ясного фіналу.
Одного разу вона підмітала двір:
— Здоровенькі були, Сонечко, — лунув знайомий голос. Петро так її називав.
Соломія обернулася. Колишній чоловік стояв перед нею: та сама нахабна посмішка, примружині блакитні очі, щетина.
— Повернувся… Приймеш?
— Що, місто не сподобалося?
Серце не здригнулося. КохаСоломія глянула на вікно, де вже стояв Тарас з валізою в руці — він знав, що вона зараз буде йому потрібна.
