Не як у серіалі, але схоже
Марічка любила серіали й мріяла, щоб у її житті все було гарно, як на екрані. Та це були лише мрії, а насправді було простіше, і мрії лишалися мріями, а будні тяглися тихо й нудно.
За чоловіка вийшла Марічка за Петрика — ніби то з кохання, але це їй так здавалося. Петрик же, як був змалечку непостійним і гулящим, таким і залишився. Жінку привів у свою невелику хату. А майже через три роки спільного життя заявив:
— Їду від тебе у місто, живи як знаєш. Тісно й нудно мені тут, на селі, широта душі просить іншого.
— Петре, та з чого це? Ніби все добре у нас… — намагалася втримати його Марічка, нічого не розуміючи.
— У тебе добре, а в мене — ні…
Із цими словами він пішов із хати, взявши паспорт та небагаті речі, що вмістилися у стару торбину. По селу відразу пішла поговірка, баби шепотілися на кожному розі:
— Петро кинув Марічку та подався у місто, мабуть, там якась зазноба завелася.
Марічка все переживала мовчки — не плакала, не скаржилася, тихо жила далі в Петриковій хаті. Іти було нікуди — у батьківському домі жив брат із великою родиною, а їй там місця не було. Дитини в неї так і не народилося.
«Мабуть, Бог вирішив, що з Петрика батько аніякий, ось мені й не судилося…» — думала вона, дивлячись на селянських діток.
Кожного вечора, закінчивши хазяйські справи, Марічка сідала перед телевізором, дивилася серіал, де кипіли пристрасті та зради. Усе це вона пропускала крізь себе, а потім довго не могла заснути.
Наставав новий день — треба було нагодувати свиню, гусей, курей та молодого бичка Тарасика, потім прив’язати його за городом, у стадо не пускала.
— Марічко! — почула вона голос сусідки. — Тарасик твій відірвався, скаче по селу!
— Ой, де ж він? — вибігла вона з хати й побачила, як бичок б’ється з тином, молодими ріжками намагаючись підійняти сусідський паркан.
— Тарасику, Тарасику… — лагідно кликала вона, подаючи йому шматок хліба, а він лише мотав головою. — Та щоб тобі порожньо було! — вигукнула в розпачі Марічка, а бичок ніби образився, рвонув убік, розігнавши сусідських качок з каченятами.
Не знати скільки б ще бігала вона за Тарасиком, якби не тракторист Іванко. Він спритно вхопив бичка за обривок мотузки, підтягнув до паркану й прив’язав. Марічка дивилася на його сильні руки, на м’язи, що виступали крізь брудну сорочку. І раптом їй схотілося, щоб він обняв її цими руками, притиснув до себе.
Та одразу ж одійшла:
— Ой, що це на мене напало? Ніби кішка, ласки захотілося…
Засоромилася своїх думок.
— Навіщо це? Ніколи ж я нічого подібного до Іванка не відчувала. Білявий, постійно посміхається, пересмішник. Та й не потрібен він мені! Живе ж із тією здоровенною Ганною по сусідству… — Вона відвела погляд і відійшла.
Розлучилася Марічка з Петриком одразу, як він подався у місто за кращим життям. Бували в неї й залицяльники, навіть заміж пропонували, та не подобалися вони їй. От і жила сама — недоА потім вони разом зустріли весну, і нарешті щасливі, навчилися сміятися знову.
