Не як у кіно, але схоже
Марійка обожала романтичні мелодрами й мріяла, щоб її життя було схоже на екранні історії, де все закінчується щасливо. Та мрії залишалися мріями, а реальність плила сірою і одноманітною у маленькому селі на Чернігівщині.
За чоловіка вона вийшла за Дмитра, думаючи, що то любов. Але Дмитро, вітрогон і непостійний, не змінився. Привіз дружину до свого старого будинку, а через три роки оголосив:
— Їду до Києва. Живи як знаєш. Тісно мені тут, душа просить волі.
— Дмитре, ти про що? У нас же все добре, — здивувалася Марійка, не розуміючи, що коїться.
— У тебе добре, а в мене ні…
І з цими словами він пішов, забравши паспорт і стару торбу з речами. Село загуло чутками, сусідки пошепки говорили:
— Дмитро покинув Марійку, подався до міста. Мабуть, там у нього інша знайшлася.
Марійка мовчала. Не плакала, не скаржилася, жила далі в його хаті. Іти їй було нікуди: у батьківському домі тіснилася сестра з родиною, місця не було. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Бог вирішив, що Дмитро — не батько, тому й не дав мені дитини, — думала вона, дивлячись на сусідських діток.
Кожного вечора, закінчивши справи, Марійка сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті й руйнувалися долі. Пропускала все через себе, а потім крутилася у ліжку, не в змозі заснути.
Новий день починався з клопотів: нагодувати поросят, курей, телицю Маруську, прив’язати її за городом — у стадо не відпускала.
— Марійко! — гукнула сусідка. — Твоя Маруська відв’язалась, по селу бігає!
— Де?! — вискочила вона за хвіртку. Телиця бодала сусідський паркан, намагаючись зачепити свіжі роги.
— Марусько, Марусько, — умовляла вона, простягаючи хліб. Телиця мотала головою. — Та щоб ти мені! — у розпачі крикнула Марійка. Маруська рвонула убік, розлякавши сусідських гусей.
Невідомо, скільки б вона наздоганяла, якби не механік Андрій. Він спритно схопив мотузку, притягнув телицю до паркану й прив’язав. Марійка дивилася на його сильні руки, на м’язи, що виступали під випраною сорочкою. Раптом захотілося, щоб ці руки обійняли її, притисли до грудей.
Вона відігнала думку:
— Що це зі мною? Немов дівчинка, пестощів захотіла.
Засоромилася. Андрій — однокласічник, рудий, завжди усміхнений жартівник. Живе з Ганною, міцною жінкою, по сусідству. Не потрібен він їй.
— Ніколи такого до нього не відчувала, — подумала вона, відводячи погляд.
З Дмитром вона розлучилася одразу, як він утік. Залицяльники були, навіть заміж кликали, але ніхто не подобався. Жила сама, недоцілована.
Андрій витирав руки травою, а Марійка раптом сказала:
— Зайди у двір, руки помиєш.
Він мовчки пішов за нею. Вона спиною відчувала його погляд.
Помітила, що Андрій дивиться на неї інакше, і здивувалася:
— Що з ним?
Він вимив руки, витер рушником, ще раз подивився на неї — значуче — і пішов.
З того дня між ними ніби натягнулася нитка. Коли Андрій проходив повз, Марійка червоніла. Він почав ходити через її двір, хоча раніше цього не робив. Марійка почала вставати рано, полоти город у прохолоді — так вона себе переконувала. Але знала: чекає зустрічі з Андрієм. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах горів щирий інтерес, майже поклоніння.
Вона гнала думки, боялася Ганни:
— Побачить — лихо. Рознесе по всьому селу.
Та Андрій усе ходив, дивився палко. Марійка відповідала ласкавим поглядом і ледь помітною усмішкою. Їй здавалося, що їхня історія — як у серіалі, без кінця й ясного завершення.
Одного разу вона замітала двір:
— Здравствуй, Марійко, — почувся знайомий голос. Дмитро так її кликав.
Марійка обернулася. Колишній чоловік стояв перед нею: та сама зухвала посмішка, прижмурені блакитні очі, щетина.
— Повернувся… Приймеш?
— Що, у Києві не справилось?
Серце не здригнулося. Любові не було, або вигоріла. Двері в її душі замкнулися, коли він поїхав за «красивим життям», кинувши її.
Дмитро повернувся до свого будинку. Марійці йти було нікуди, довелося впустити. Вночі вона зачинила двері у свою кімнату, присунувши шафу. Дмитро влаштувався в іншій половині. Вдома майже не бував, пропадав з друзями.
Андрій ходив похмурий. Та одного разу побачив, як Марійка вилазить через вікно, і все в ньому закипіло:
— Значить, не прийняла його.
Вранці Марійка, вилазячи через вікно, уперлася в сходинку. Під вікном стояли дві збиті дощечки.
— Хто це зробив? — здивувалася вона. — Не Дмитро ж, йому коли.
АндріАндрій уночі збив опору, щоб їй було зручніше, і тепер вони разом будували своє нове щастя.
