– Не зрозумію я тебе, донечко, ти ж жінка, у чому провина цієї бідної дитини? Ну від іншої жінки – то й що? Ти ж її виростиш, вона ж тебе матір’ю називатиме!

Колись давно, у нашій українській глушині, жила одна родина, і була в них історія, що й досі згадується зі сльозами на очах.
Не розумію я тебе, доню, сумно похитувала головою стара мати, ти ж жінка, у чому бідна дитина винна? Хоч і від іншої, та ж це його кров. Виросте тебе матірю називатиме. Любиш чоловіка полюби його дитину.
А справа була ось у чому. Чоловікові, Ярославу, одного дня подзвонили з опіки та сказали забрати рідну доньку, про яку він і не здогадувався.
Оленко, сідай, важко зітхнув Ярослав. Треба тобі щось сказати.
Мень сьогодні з дитбудинку дзвонили. Там моя донька…
Олена аж підскочила:
Яка донька? Від кого? Ти жартуєш?!
Ярослав опустив очі:
Ні, Олю, не жартую. Шість років тому, коли ми з тобою ще лиш знайомились, я зустрічався з Галиною. А коли з тобою все стало серйозно покинув її. А через рік вона знайшла мене, сказала, що народила від мене Наталку.
Олена ледве дихала, але Ярослав продовжував:
Пішов подивитися і без аналізів видно, що моя. Що сталося з Галиною не знаю. Лиш подзвонили, питають: заберу чи ні.
Перше, що хотілося викрикнути Олені: «Ні, не треба мені чужа дитина!» Але в очах чоловіка вона побачила таку біль, що промовила зовсім інше:
Гаразд… поїдемо до неї. Разом.
Ярослав зрадів, і вже наступного дня вони вирушили. Наталка, худа й бліда пятирічка, мовчазно сиділа, притиснувши до грудей пошарпаного ведмедика. На запитання ховала обличчя в його шерсті.
Олені дівчинка не сподобалась, але жаль було. Ревнощі до тієї жінки тепер перейшли на дитину.
Виявилося, що Наталку у Галини забрали та пиячила, гуляла, а про доньку й не думала. Лиш перед опікою згадала, хто батько.
Ярослав рішуче збирався забрати доньку. Олена намагалась відмовити, але одного разу чоловік спалахнув:
Сама народити не можеш, то хоч за чуже дитя подбай! Я свою кров у притулок не віддам. Не подобається йди!
Боляче було чути таке, але він був правий: Ярослав мріяв про дітей, а вона Колись лікарі сказали, що дітей їй не бути.
Та й чоловік добрий працьовитий, непитущий, гроші в хату несе. За такого багато хто б і вхопився.
Коли Ярослав привіз Наталку додому, одразу попередив:
Побачу, що ображаєш не прогнівайся.
Олена через силу почала доглядати за дівчинкою: викупала, одягла в чисту сукенку, заплела коси. Наталка ж була наче не від світу: мовчазна, трималася осторонь, лиш шепотіла щось ведмедикові.
Дика якась, скаржилася Олена сусідкам. І чоловіка відбиває.
Раніше Ярослав з роботи до неї з обіймами, а тепер до доньки. Наталка спочатку лякалась, а потім привязалась ходить за ним, як тінь.
Олена ревнувала. А одного разу, коли дівчинка гралася надворі, Ярослав і каже:
Ти до неї, як до річчини якоїсь. А їй треба мати, а не холодна тітка.
Тут Олену й прорвало:
Яка я їй мати?! І йтиму я від вас, до мами! Живіть самі!
Вона сподівалась, що Ярослав побіжить слідом, буде благати повернутись. Але минув тиждень, другий мовчання.
Олена ридала, а стара мати, нарешті, не витримала:
Доню, хіча дитина винна? Полюби її, коли чоловіка любиш.
Того ж вечора Олена повернулась. Ярослав біля гаража щось лагодив, поруч Наталка весело гралась. Побачивши жінку, він підвів голову. Олена зупинилась, не знаючи, що сказати.
Але раптом Наталка підвелась, взяла батька за руку й підвела до Олени.
Миріться, прошепотіла вона і зєднала їх руки.
Пробач мені розплакалась Олена.
Ярослав обійняв її, притягнув до себе Наталку. Довго стояли так, аж поки дівчинка не відірвалась:
Ми з Мішкою їсти хочемо!
Ярослав і Олена переглянулись і всі разом пішли в хату.
Так вони і стали родиною.