Нина Іванівна стояла біля вікна, притуливши долоню до шибки, й дивилася, як двірник Петрович згрібає останні жовте листя. Жовтень виявився дощовий, і на душі в неї було так само сіро й сумно.
— Мамо, ти знову біля вікна? — у кімнату увійшла Олена, її донька, вже не молода, під сорок. — Чаю хочеш?
— Хочу, — відгукнулася Нина Іванівна, не обертаючись. — Леночко, а що це у нас у комірці стукає? Вчора ввечері чула, сьогодні зранку знову.
Олена скривилася, поставила чайник на плиту.
— Миша, мабуть. Або труби старі. Мамо, ну не вигадуй. Будинок ще шістдесятих, тут усе скрипить і гуде.
— Ні, не миша. Миші інакше шелестять, а тут саме стук. Неначе хтось зсередини. — Нина Іванівна повернулася до доньки. — Може, підемо подивимося?
— Мамо, ми ж учора дивилися! Там старі речі, татові інструменти, банки із солінням. Більше нічого. Ти просто нервова після лікарні.
Нина Іванівна важко зітхнула. Місяць тому її клали з серцем, тепер донька метушиться навколо, як курка, боїться залишати саму. Переїхала до неї зі своєї однушки, взяла відпустку. А Нина Іванівна почувається обузою.
— Лено, їзди вже додому. Я ж добре почуваюся. До того ж, твій Андрій сумує.
— Андрій переживе. А якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Олена залила окріп заварку, принесла матері чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом знову почувся стук. Чіткий, ритмічний — раз, два, три, пауза, знову раз, два, три.
— Чуєш? — Нина Іванівна вхопила доньку за рукав. — Ось, знову почалося.
Олена нахмурилася, прислухалася. Стук повторився.
— Підемо подивимось, — рішуче підвелася вона.
Комірка була за кухнею, маленький темний закуток із старим мотлохом. Олена ввімкнула світло, оглянулася. Полиці з банками, коробки, батьків ящик із інструментами. Усе на місці.
— Бачиш? Нікого, — сказала вона.
— А це що? — Нина Іванівна показала на дальню полицю, де стояла незнайома скринька.
Олена підійшла ближче. Скринька була старовинна, із темного дерева, із мідними куточками. На кришці — дивні візерунки, схожі на писВона обережно провела пальцем по візерунках, і раптом скринька відкрилася сама, випустивши в кімнату лише легкий холодок і тишу, нагадавши їй, що не всі таємниці варто дізнаватися.