Сон про те, що чула не те, що мала: коли любов пройшла крізь зраду та прощення
Марічка готувалась до цього дня, як до великого свята. Вибрала нову сукню, спекла улюблений пиріг чоловіка — той самий, з вишнями та крихтою, від якого Тарас завжди муркотів із задоволення. Купила букет — ніжні кремові троянди — та виїхала раніше. Сьогодні Ганна Іванівна, свекруха, запросила їх у гості. День матері, усе має бути досконалим.
Тарас, як казав, мав бути на важливій зустрічі. Тому коли Марічка під’їхала до знайомої панельної п’ятиповерхівки у Чернігові й побачила біля під’їзду його авто, у грудях защеміло.
— Дивно… — прошепотіла вона.
Вирішила зробити сюрприз. Дістала ключ, тихенько повернула його у замку. Зняла туфлі, ступила босоніж у коридор, затаїла подих. З кухні долітали голоси. Вона хотіла крикнути — але завмерла. Вони говорили про неї. Свекруха й Тарас.
— Тарочку, ну послухай… — Ганна Іванівна говорила настирливо. — Цей шлюб — помилка. Я мовчала. Але більше не можу. Вона тобі не пара. Ані роду, ані грошей. Ані виховання, ані розуму.
— Мамо…
— Яка мамо?! Ця її натягнута посмішка, завжди десь у хмарах. Ні смаку, ні стилю. Ні копійки за душею. Щось пише, наче це робота. Хто вона? Поетка? Віршами дітей годуватимеш?
— Мамо, годі… — голос Тараса тремтів.
— А ти поглянь на Олену — доньку Наталії Степанівни. Витончена, освічена, гарна, квартира своя, батьки з грошима. А ця твоя… Що вона тобі дала, крім вічно голодного погляду?
У Марічки всередині заледеніло. Вона притулилася до стіни. Слова били по серцю, як батог. «Нікчемна. Підла. Без майбутнього».
— Вона добра… — намагався захистити дружину Тарас, — я її люблю…
— Любов, любов… Подумай про майбутнє. Про дітей. Ти будеш усе життя її годувати? Вона нічого не вміє, навіть вдягнутися по-людськи.
Марічка не витримала. Повернулася, тихо вийшла і, не озираючись, пішла геть. Холодний осінній вітер бив у обличчя, сльози пливли самі собою. В голові крутилися її слова: «не пара… без смаку… нічого не вміє…».
Вечір. Вона сиділа в кав’ярні, дивлячись у чашку з холодною кавою. Подзвонила Тарасу:
— Я не прийду. Я була біля вашої хати. І все чула.
— Щ-що?! — знітився він.
— Усе. Що я тобі не пара. Що я бездарна. Що я недостойна навіть носити твоє прізвище.
Пауза.
— Марічко… Ну мама… вона просто переживає…
— За тебе чи за свою гордість?
Вона відключилася. Додому повернулася пізно. Мовчки пройшла у спальню. Тарас намагався пояснити, виправдовувати матір, але Марічка не хотіла нічого чути.
Наступні дні були холодними — як вулиця. Вона уникала чоловіка, жила, як у тумані. А потім… одного ранку, заваривши улюблену каву, раптом відчула огиду. Закружилася голова. Затримка, дивна втома…
Купила тест. Дві смужки.
Вагітність.
Ту, про яку мріяла. Але зараз — це був удар.
— Я вагітна, — сказала вона ввечері.
Тарас поблід, потім усміхнувся:
— Правда? Це диво!
— Правда. Тільки я не впевнена… чи хочу його народжувати. З твоєю матір’ю… з її словами…
Він підійшов, обійняв.
— Ти не сама. У нас буде сім’я. Справжня. Мама — не вічна. А дитина — це наше. Я з тобою.
Наступного дня вони поїхали до Ганни Іванівни.
— Мамо… — почав Тарас, тримаючи дружину за руку. — У нас буде дитина.
Жінка завмерла. Потім у очах блиснуло: чи сльози, чи світло.
— Ви… серйозно? Господи… Бабусею стану?!
Вона підійшла до Марічки, обійняла. Тепло, щиро.
— Пробач мене, доню. Завдала тобі багато болю. Дурна я, стара. Але це диво. Ти народиш нам ангела.
На кухні закипів чайник. Почалася метушня.
Марічка з Тарасом переглянулися. І вперше за довгий час — посміхнулися. Може, тепер усе тільки починається.
