**«Непотрібний» батько**
Скільки себе пам’ятаю, у нас із мамою все крутилося по колу. Ранком вона йшла на роботу — підмітала вулиці нашого району в Чернігові. До обіду поверталася з пластиковою пляшкою горілки в руках. О восьмій вечора вже спала — втомлена, п’яна, сопучи за закритими дверима своєї кімнати.
Добре, що кімнати в нас були окремі. Я хоч якось могла робити уроки в тиші.
Були дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли вареники, сміялися. Я обожнювала ці моменти. Мені здавалося: якщо я буду старатися, бути хорошою, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок, і все починалося знову — знову горілка, тиша, пусті очі.
Коли мені було три роки, все було інакше. Мама працювала в крамниці, а тато — водієм на рейсовому автобусі. Пам’ятаю літо: ми втрьох йшли по парку, спека така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька раптом впала — і тут же її злизала величезна кудлата собака. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.
А потім все обірвалося. До нас зайшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув у аварії. У автобуса відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.
Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло в режим виживання.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Микола. Гарний, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім зіпсоване. Потім виявилося: у нього просто не було де жити.
Але його поява подіяла на маму, як чарівна паличка — вона майже кинула пити, готувала, усміхалася. Турботи від нього не було, але він хоча б не пив і не бив нас. За те й дяка.
Через півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона переклала на мене. Я пам’ятаю, як раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду катати коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.
Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Микола тоді ніби теж зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».
Але через кілька тижнів він почав змінюватися. Став мовчазним, похмурим. Грошей на продукти залишав все менше, додому повертався пізно. Мама ширяла в хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.
Настав вечір, коли маму забрали до пологового. Пройшло дві години, і дядько Микола почав дзвонити в лікарню.
— Алло, скажіть, Ткаченко вже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя перекривилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.
— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Говори!
Він подивився на мене з якоюсь дивною байдужістю і прокинув:
— Наталя народила недорозвиненого. Хлопчик. Мені таке не потрібне. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не жебрачка-пиячка, а нормальна, з квартирою, з грішми. Без «непотрібних» немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.
Він встав і спокійно почав складати речі. А я стояла і дивилася,
