Неначе очікуване щастя
У тому містечку, що притулився на краю світу, ніби остання порошинка на карті, час плинув не за годинами, а за порами року. Він завмирав у люті зими, відтанув із плескітом у весняну розмоклу путь, спекотно дрімав улітку й сумував дощовими осінніми днями. І в цьому повільному, тягучому потоці тонуло життя Оксани, яку всі кликали просто Ксюшею.
Ксюші було тридцять років, і все її життя здавалося безнадійно загрузлим у трясовині власного тіла. Вона важила сто двадцять кілограмів, і це була не просто вага, а ціла фортеця, збудована між нею та світом. Фортеця із плоті, втоми й тихого відчаю. Вона підозрювала, що корінь зла десь усередині, якась поломка, хвороба, порушення обміну речовин, але їхати до лікарів до обласного центру було неможливим далеко, принизливо дорого й, здавалося, марним.
Працювала вона нянею у муніципальному дитячому садку «Сонечко». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, вареної каші й завжди мокрих підлог. Її великі, неймовірно добрі руки вміли і втішити заплакану дитину, і спритно застелити десяток ліжечок, і витерти калюжу, не викликаючи в малятка почуття провини. Діти її обожнювали, тяглися до її мякості й спокійної ласки. Але тихий захоплений погляд трирічних слабка плата за ту самотність, що чекала на неї за ворітьми садка.
Жила Ксюша у старому восьмиквартирному будинку, що залишився ще з радянських часів. Будинок дихав на останку, скрипів балками вночі й боявся сильного вітру. Два роки тому її навеки покинула матір тиха, знесилена жінка, що поховала всі мрії в стінах цієї хрущовки. Батька Ксюша не памятала зовсім він щез із їхнього життя давно, залишивши після себе лише пильну порожнечу й стару фотографію.
Побут її був суворий. Холодна вода, що брязчала іржавими струмочками з крана, одинарний туалет на дворі, схожий на крижану печеру взимку, і задушлива спека в кімнатах влітку. Але головним тираном була піч. Взимку вона ненажерливо пожирала дві повні машини дров, висмоктуючи з її скромної зарплатні останні гроші. Ксюша проводила довгі вечори, дивлячись на вогонь за чавунними дверцятами, і здавалося, що піч пожирає не тільки поліна, а й її роки, її сили, її майбутнє, перетворюючи все на холодний попіл.
І ось одного вечора, коли згущені сутінки залили її кімнату сірою тугою, сталося диво. Не голосне й не пишне, а тихе, потерте, як капці сусідки Наді, яка раптом постукала у її двері.
Надя, прибиральниця з місцевої лікарні, жінка з обличчям, зморшкуватим від турбот, тримала в руках дві хрусткі купюри.
Ксюш, прости, ради Бога. Тримай. Дві тисячі. Не плакали вони мені, прости, бурмотіла вона, всовуючи гроші в руку Ксюші.
Ксюша лише здивовано дивилася на гроші, борг за які вона в думках давно списала як втрачені.
Та годі, Надю, ну Не треба було турбуватися.
Треба! гаряче перебила сусідка. Я тепер при грошах! Слухай сюди
І Надя, знизивши голос, ніби повідомляла страшну державну таємницю, почала розповідати неймовірну історію. Про те, як до їхнього містечка нагрянули узбеки. Як один із них, підійшовши до неї, коли вона підмітала вулицю, запропонував дивний і страшний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
Громадянство їм, бач, потрібне, терміново. Ось і їздять по таких наших дірах, наречених шукають. Фіктивних, для шлюбу. Вчора мене розписали. Не знаю, як вони там у РАГСі домовляються, гроші, мабуть, дають, але все швидко. Мій, Азамат, зараз у мене сидить, «для близу», як стемніє піде. Моя Оленка, дочка, теж погодилася. Їй пуховик новий купити, а то зима на носі. А ти чого? Диви, який шанс. Гроші потрібні? Потрібні. А заміж хто тебе візьме?
Остання фраза пролунала не зі зла, а з гіркою, побутовою прямотою. І Ксюша, відчувши, як звичний біль знову кольнув під серцем, подумала лише секунду. Сусідка була права. Справжнього заміжжя в неї не передбачалося. Женихів не було, немає й бути не могло. Її світ обмежувався стінами садка, магазину й цієї кімнати з ненажерливою піччю. А тут гроші. Цілих пятнадцять тисяч. На них можна купити дров, можна нарешті наклеїти нові шпалери, щоб хоч трохи прогнати сум цих вицві
