Вибух емоцій був оглушливим: він дізнався, що я вагітна, і кинув мене, як боягуз!
Мене звати Дарина Ковальчук, мені 20 років, і я живу в селі Великі Кліщі, де Полтавська область затіняє свої сірі дні тінню лісів і озер. Довго я вагалася, чи варто писати вам, але, прочитавши сповіді інших дівчат, зважилася виливати свій біль. Моя історія — це рана, яка не заживає, тінь, що переслідує мене, отруюючи кожен день моєї молодості.
Все почалося, коли мені було 15. Я закохалася в хлопця, Ярослава, — він був настільки вродливий, що здавався героєм з мрії. Його очі, посмішка — всі дівчата у школі таємно зітхали за ним. Я не могла повірити своєму щастю, коли подруга прошепотіла, що він хоче зустрітися зі мною. «Справді?» — перепитала я, серце закалатало, як птах у клітці. Я погодилася не замислюючись. На першій зустрічі він подарував мені червону троянду — я досі зберігаю її, засушену, між сторінками старої книги. Той вечір був наче казка: його голос, його тепло — я тонула в цьому, не зауважуючи, як падаю в прірву.
Я віддалася йому — і це стало моєю фатальною помилкою. Скоро я дізналася, що вагітна. Світ завалився. Батьки, дізнавшись, дивилися на мене, як на чужу: батько мовчав, стиснувши кулаки, а мама плакала, наче я померла. Я була у жаху, у пастці, з якої не бачила виходу. А він, Ярослав, мій прекрасний принц, кинув мене, як боягуз. Почувши про дитину, він побліднів, пробурмотів щось невнятне і зник — розчинився, наче його й не було. Я залишилася одна, з цим страхом, з цим соромом, з цим тягарем, що розчавив мою молодість.
Вдома запанувала тиша — страшніша за крики. Батьки відвернулися, образа задушила їх, а я не знала, куди втекти. Зрештою, за згодою мами, я зробила аборт. Це був ад: біль, сльози, порожнеча. Після я замкнулася в собі, як у труні. Шок був таким сильним, що я не могла підняти очі на хлопців роками. Відтоді у мене нікого не було — ні побачень, ні натяку на почуття. Кохання стало для мене отрутою, секс — кошмаром, від якого я прокидаюся в холодному поту. Боюся знову завагітніти, боюся, що, якщо це станеться, мені доведеться народжувати, і цей страх скував мене льодом.
Я загубила себе. Моя душа — як розбита скрипка, що грає тільки сумні мелодії, вторячи моїй меланхолії. Я живу в самотності, у вічному смутку, де немає місця радості. Сонце для мене згасло, усмішки стали чужими, а тінь моя — як привид, що стежить за кожним кроком. Я забула, як говорити з хлопцями, як дивитися їм у вічі без тремтіння. Мій голос тремтить, коли хтось заговорює зі мною, а серце стискається від жаху. Я стала крижаною статуєю — холодною, тендітною, нездатною відчувати тепло.
Іноді я дивлюся в дзеркало і не впізнаю себе. Де та дівчина, що сміялася, мріяла, вірила в кохання? Ярослав вкрав її, знищив, залишивши мені тільки біль і страх. Я ходжу вулицями Великих Кліщів, бачу закохані пари, і всередині все кричить: чому не я? Чому моє життя — це темрява? Я хочу кохати, хочу жити, але кожен раз, коли думаю про це, перед очима постає його обличчя — привабливе, брехливе, боягузливе. Він кинув мене в найстрашніший момент, і цей шок досі віддається відлунням у моїй душі.
Я не знаю, як вибратися з цього пекла. Страх скував мене ланцюгами: боюся довіритися, боюся знову відкритися, боюся повторити той кошмар. Моя молодість повинна бути сповнена світла, а я тону в тузі. Друзі кличуть гуляти, але я ховаюся вдома, у своїй кімнаті, де тільки стіни знають мій біль. Батьки давно пробачили, але я не можу пробачити себе — за наївність, за слабкість, за те, що повірила йому. Моя троянда в книзі — як нагадування про той день, коли я втратила все.
Прошу вас, підкажіть, як мені жити далі? Як розтопити цей лід, що скував моє серце? Я хочу звільнитися від минулого, але воно тримає мене мертвою хваткою. Мені всього 20, а я почуваюся старою, чиє життя закінчилося, ледве почавшись. Ярослав пішов, але залишив мені цей хрест — страх, самотність, пустоту. Як мені знайти сили, щоб знову повірити в кохання, у людей, у себе? Я втомилася плакати в подушку, втомилася боятися. Хочу сонця у своїй душі, але не знаю, де його взяти. Допоможіть мені, будь ласка, я тону в цій темряві і не бачу світла.
