Свекри запросили нас до себе в гості. Коли я побачила їхній стіл, була вражена до глибини душі.
Три дні я готувалася до зустрічі зі свекрами, наче перед важливим іспитом. Я виросла в селі недалеко від Тернополя, де гостинність була не просто традицією, а священним обов’язком. З дитинства мене навчали: гість має піти ситим і задоволеним, навіть якщо для цього доведеться віддати останнє. У нашому домі стіл завжди ломився від їжі — м’ясні нарізки, домашні сири, овочі, закуски, пироги. Це було не просто частування, а знак поваги, символ тепла і щедрості.
Наша донька Олеся вийшла заміж кілька місяців тому. Зі свекрами ми вже зустрічалися, але лише на нейтральній території — у кафе, на весіллі. У нашому домі, в затишній квартирі на околиці міста, вони ще не були, і я хвилювалась до тремтіння, як усе пройде. Сама запропонувала їм прийти в неділю — хотіла, щоб ми зблизилися, дізналися одне про одного більше. Свекруха, Олена Павлівна, охоче погодилася, і я одразу ж кинулася в бій: закупила продукти, запасилася фруктами, морозивом, спекла свій коронний торт з кремом та горіхами. Гостинність у мене в крові, і я вклала всі сили, щоб їх не розчарувати.
Свекри виявилися інтелігентними людьми — обидва викладачі в університеті, з манерами і розумом, які одразу ж викликали повагу. Я боялася, що нам не буде про що говорити, що між нами з’явиться стіна з незручного мовчання, але вечір пройшов напрочуд тепло. Ми балакали про майбутнє наших дітей, жартували, сміялися, затрималися до пізньої ночі. Олеся з чоловіком приєдналися до нас ближче до вечора, і атмосфера стала ще більш душевною. В кінці свекри запросили нас до себе через тиждень. Я зрозуміла: їм у нас сподобалося, і це гріло мені серце.
Запрошення окрилило мене. Я навіть купила нову сукню — темно-синю, з акуратним вирізом, щоб виглядати достойно. Звісно, знову спекла торт — магазинні мені не до душі, в них немає душі. Чоловік, Петро, вранці бурчав, що хоче поїсти перед виходом, але я відрізала: «Олена Павлівна сказала, що готується до нашого приходу. Прийдеш ситим — образиться! Потерпи». Він зітхнув, але послухався.
Коли ми приїхали до них у їхню міську квартиру, я ахнула від захоплення. Інтер’єр був, як з обкладинки журналу: свіжий ремонт, дорога меблі, витончені деталі. Я очікувала чогось особливого, передчуваючи затишний вечір. Але коли нас провели у вітальню і я побачила їхній стіл, моє серце завмерло від шоку. Він був… порожній. Ні тарілок, ні серветок, ні натяку на частування. «Чай або кава?» — запитала свекруха з легкою усмішкою, наче це було само собою зрозумілим. Єдиним частуванням був мій торт, який вона похвалила і попросила рецепт. Чай з шматком торта — оце і був наш «бенкет».
Я дивилася на цей голий стіл і відчувала, як всередині росте клубок образи і здивування. Петро сидів поруч, і я бачила, як у його очах тліє голодне розчарування. Він мовчав, але я знала: він рахує хвилини до повернення додому. Я витиснула усмішку і сказала, що нам пора. Подякували, попрощалися, а свекри, ніби нічого не сталося, оголосили, що наступного тижня знову прийдуть до нас. Ще б пак — у нас-бо стіл завжди ломиться від їжі, а не стоїть сиротливо з одинокою чашкою чаю!
В машині, поки ми їхали назад, я не могла викинути з голови цю картину. Як можна так зустрічати гостей? Я думала про наші сім’ї, про прірву в розумінні гостинності, що розверзлася між нами. Для мене стіл — це серце дому, символ турботи, а для них, схоже, просто меблі. Петро ж мовчав, але я знала: він мріє про запечену курку, що чекала нас в холодильнику. Вранці я не дала йому її з’їсти, а тепер він дивився у вікно з виглядом людини, яку зрадили. І я сама відчувала себе обманутою — не їжею, а байдужістю, якої не очікувала від людей, що стали частиною нашої сім’ї.
