“Нехай сама поживе, може, зрозуміє, кого втратила. А ти, сину, не хіптуй, мати тебе не дасть у образи…”
— Ну що, Олено, твій Іванко від жінки пішов, так?
— Пішов. І що з того? Всім розказувати збираєшся? — відрізала Олена, поправляючи хустку на сивих волоссях.
Іван із Галиною прожили разом трохи більше трьох років. Нещодавно в них народилася донечка — довгоочікувана онука, про яку Олена мріяла роками. Але ось біда — Іван, як і був, залишився маминим синочком. Усе життя — мрійливий, трохи дитячий, зіпсований її турботою та безкінечним пробаченням.
— Нащо мені жінка? — розмірковував він ще кілька років тому. — Лише нерви трепатиме. Всі вони такі — сядуть на шию й вимагатимуть: забезпечуй, ублажуй.
Олена тоді лише махала рукою: хай собі, аби син був поруч. Працювати він не дуже прагнув, але їй і того вистачало — був удома, під боком. І яка різниця, що йому вже тридцять, адже все одно рідний.
Але одного разі, ніби за наказом, син оголосив: одружуюсь. Привів Галю — лагідну, тиху, з очима, в яких було більше надії, ніж впевненості. Олена вибір схвалила — не вітрогонка, не гуляща, господарственна. Навіть купила молодим невеличку хату в сусідньому селі.
Споча́тку все було ніби гаразд. Та Іван до сімейного життя виявився абсолютно не готовий. Працював ким попало, частіше за все сторожем, а потім і зовсім влаштувався підробляти на цвинтарі — “там хоча б ніхто не командує”.
— Не можу, мамо, вона мене доводить! — скаржився він Олені. — То їй не подобається, де я працюю, то грошей мало, то нову лазню подавай.
— Ох, Іванку, — хитала головою Олена. — Отаку жінку тобі дали… Не дружина, а кровопійка. Поживи поки в мене, нехай сама подумає, як це — бути одній.
З того часу Іван почав бігати: то до Галі, то назад до матері. Додому повертався з образами та докорами. А Галя… та сама лагідна й мовчазна Галя — почала відрізати, кричати, плакати. І одного разу під час таї́єї сварки Іван, грюкнувши дверима, пішов “назавжди”.
— Дістала вона мене! — заявляв він, сідаючи за стіл до матері. — Уявляєш, заявила, що я не чоловік, коли заробляти не можу! Нехай тепер сама себе годує й дитину підгузниками завалює. Я їй більше нічого не винний!
— Так, синку, правильно. Знайшлася, бач лиш! Іди, борщику поїж, я зварила — як ти любиш.
Про донечку він згадував дедалі рідше. Казав, що, мовляв, що в ній складного — погодував, укла́в, погуляв. Невже це важко? А Галя тим часом повернулася до своїх батьків. Олена їй і лайку встигла кинути:
— Чого приперлася назад? Хату вам дали, чоловіка дали, усе не так. Терпи, як ми терпіли!
Сусідки шепотіли: мовляв, у Івана й дитина підростає, а він — ніби й не було нічого, сидить вдома, телевізор дивиться.
— Олено, ти б хоча б онуку навідала, — сказала їй якось сусідка. — Галя сама з дитиною, батьки допомагають, а ви ніби забули, що у вас родичі залишилися.
— Набрехала тобі, мабуть! — відмахнулася Олена. — Не змогла з чоловіком жити — тепер не скигли. А онучку… я відіб’ю. Вона ж моя, рідна кров!
— Ти серйозно? У матері дитину забрати? В твого Івана й роботи нема, він тільки лежати на печі та й годі!
— Не наклепник! Він у мене просто… трохи відпочиває. Ось подумає — і стане на ноги.
Але рік минав за роком, а Іван і далі лежав. Ні роботи, ні нових планів. Лише нарікання на “набридливих баб” й стогін, що всі навколо винні.
— Ванечку, ти б хоча б до Галі сходив, донечку побачив… — якось несміливо промовила Олена.
— Ти чого, мам? Знову почнеться: “ти такий, ти сякий, грошей нема”. Набридло. Я для себе живу!
І тільки тоді до неї дійшло. До самої глибини душі. До самого серця.
— Годі, сину, — сказала вона одного дня. — Мені вже соромно перед людьми за те, яким ти став. Якщо Галя подасть на аліменти — сам викручуйся. Я більше не прикриваю. Ти мені вже не хлопчик.
Пізно. Занадто пізно. Вона зрозуміла, що виростила не чоловіка, а дитину, обра́жену на цілий світ. Галя, тим часом, вийшла заміж вдруге. За спокійного, врівноваженого чоловіка. Дівчинку він прийняв як рідну. А Іван?.. Залишився при матері. Без сім’ї, без мети, без бажання щось міняти.
Любов матері — безмежна. Але іноді вона засліплює.
І якщо не вчасно скинути пов’язку з очей, можна одного дня прокинутися поруч із чужим, лінивим дорослим, який звик, що йому всі винні.
