Оксана стискала зуби, щоб не розчулюватися й не псувати свято. Поправила блузку на вже помітному животику й, штовхаючи перед себе візочок із сином, відчинила двері кав’ярні.
Звичайна неділя, коли київські мами дітей з інвалідністю збиралися в кав’ярню, щоб трохи перепочити від нескінченних реабілітацій і боротьби за нормальне життя своїх дітей. Вони самі влаштували собі відпочинок — без спонсорів і фондів. Кав’ярня «Калина» відкривалася спеціально для них. За ініціативи господарки втомленим мамам безкоштовно наливали чай, роздавали тістечка й умикали караоке. І ось вони — вже не стурбовані матусі, а звичайні молоді жінки, що сміються, співають, базікають і жартують одна з одною.
Оксана ходила сюди завжди, навіть коли й рухатися не хотілося. Тому що це був її острівець, де розуміють і приймають. Але зараз вона мовчала, не знаючи, як пояснити подругам, що вагітна, а чоловік «зробив ручкі», заявивши, що ця ноша заважка. Друга дитина не мала народитися, адже у першої — ДЦП. Але Оксана відмовилася йти на аборт, і ось через три місяці чоловік уже жив із іншою жінкою, а в неї самої ледь вистачило грошей на бензин, щоб доїхати сюди з хворим сином.
— Ну, давай, викладай, що трапилося? — підсіла до неї Марія Нечитайло, неймовірно молода, гарна й сильна. Її донька — Соломія Бойко — теж була у візочку, але завдяки терплячій і люблячій матері здобувала вокальні нагороди по всьому світу. І жила — жила дуже щасливим життям.
Оксана вже хотіла розридатися від жалю до себе, але Марія різко перебила:
— І так усе зрозуміло. Пішов? Ну, Бог йому суддя. Ти краще скажи, які в тебе залишилися ресурси? Що тобі реально може допомогти поставити дітей на ноги?
— Та нічого, — хлипнула Оксана.
— Та ну, так не буває! Бог-то нікуди не подівся, правда? Навіть у такій ситуації. А Бог допомагає через руки людей, пам’ятаєш таку приказку? Тож на, візьми мікрофон, ми зараз з тобою про все забудемо, співатимемо дуетом, нап’ємося чаю, а вдома ти все добре обдумаєш. І так, почитай оповідання психологині Демської про ресурси. Позагугли. Я нею надихнулася. Вихід є завжди, Оксанко. Ну не вбивати ж диво…
І Оксана співала й сміялася, а з сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм завернули тістечок, і Оксана вперше не здрігнула від тиші пустої квартири.
Ресурси, ресурси… Вночі, поклавши сина спати і щасливо зітхнувши від його «Мамо, я тебе люблю, і разом ми з усім впораємося», вона сіла записувати все, що в неї було на цей момент.
Ось він — перший. Точніше, другий. Є Господь, який точно поряд і любить її, є 11-річний син, хоч і у візочку, але з ясним розумом і великим серцем. Він і за дівчинкою придивить, і взагалі допоможе. Він її натхненник!
Але більше записати було нічого… Список виходив небагатий, і Оксана не спала всю ніч.
Зранку піднялася насилу, але пропустити Літургію, особливо в такому стані, не могла.
— Господи, Господи! — тільки й волала вона всю службу у своєму улюбленому храмі на вулиці Липській у Києві. Настоятель парафії на честь Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати на їхній території центр реабілітації для дітей з інвалідністю. І ось після служби підійшов до дівчини, зібрав усі продукти, які парафіяни приносять «на канон» пом’янути померлих рідних.
— Це тобі й синові, Оксанко, — тихо сказав батюшка. — Приноситиме тобі продукти бабуся Надія, коли породиш. Живе вона поруч, треба буде — за дітьми придивить. Скажи, чим ще можна тобі допомогти?
Оксана стояла розгублена, вдивляючись у обличчя доброго священика.
— Не мовчи, Оксанко. Люди чуже лихо обходять, бо не знають, як саме допомогти. Подумай, а потім приходи на чай.
Так і зрозуміла Оксана, що добрих людей більше, ніж поганих. Просто треба показати їм, як саме можна допомогти. А ще їй довелося ламати свою гордість, коли вона почала звертатися до друзів, просячи посидіти з сином хоча б кілька годин на тиждень. На її подив, друзі охоче відгукувалися, носили їй одяг і продукти. І замість гордості в серці з’явилися смирення і подяка Богові за все.
Так вона внесла до списку ресурсів Бога, сина, рідну парафію, вірних друзів.
Але майбутнє все одно турбувало, як би вона не молилася. Адже день пологів наближався, а в неї не було ні стабільного доходу, ні опори.
Наступного дня їй прийшла величезна посилка. Нові, шикарні речі для дівчинки, візочок і дитяча постіль. У Фейсбуці чекав лист від жінки на ім’я Ганна:
«Шановна Оксано, сподіваюся, речі вам стануть у пригоді. Спільні друзі розповіли мені про ваше лихо. Хоча яке ж це лихо? Це тимчасові труднощі. Я працюю у великій київсь«Я працюю у великій київській компанії, і моя зарплата дозволяє щомісяця перераховувати вам п’ять тисяч гривень на картку — сподіваюся, це допоможе вам триматися на плаву з вашими чудовими дітьми, а ви, як віруюча людина, молитиметеся за мою померлу матір, рабу Божу Тетяну».
