Знаєш, буває таке — усе в житті здається чужим, навіть власне ім’я. Ярослава ненавиділа своє, а ще більше — прізвище Тарасюк. Діти ж жорстокі, тож з першого класу їй приліпили кличку «Тарас».
Вона дивилась у дзеркало й мріяла про довге біляве волосся, як у Софійки Коваль, про ноги, як у Даринки Шевченко, або хоча б про крутих батьків, як у некрасивої двієчниці Мар’янки Бойко, за якою до школи приїжджав водій на «Мерседесі». «Чому мама вийшла за тата з таким прізвищем? Вийду заміж лише за того, хто має нормальне, а ще краще — іноземне», — думала вона.
Її дратували кучеряві, темні волосся, які вічно вибивались із-під шапки, сірі очі на смаглявій шкірі — ефектно, але Ярославі вони теж не подобались.
Мама працювала бухгалтеркою в лікарні, тато — водієм маршрутки. Грошей завжди не вистачало. Тато збирав на авто, тому скупився на кожну копійку. «Не до модниць, коли грошей як у жаби шерсті», — бурчав, помітивши нову річ на доньці. Часто їй доводилось носити речі за старою двоюрідною сестрою. Нове діставалось рідко — лише якщо не підходило сестрі. Як же їй усе це набридло! Якби батьки були «нормальними», ніхто б не кликав її Тарасом.
Перед випускними до них завітала тітка Іра, сестра тата. Вона працювала покоївкою в багатій родині в Італії.
— Хочеш, скажу, як туди потрапити? — якось перед сном прошепотіла вона. Спали вони разом у кімнаті Ярослави.
— Так! — скрикнула та.
— Тихіше! Твій батько не схвалить. Тобі вже вісімнадцять?
— Так, у січні виповнилось. — Серце Ярослави застукало швидше.
— Добре. Дозволу в батьків не питаймо. Зробиш, як скажу — усе вийде. А твій тато все життя скупий.
Виглядала тітка Іра справжньою італійкою. Ніколи б не подумала, що просто прибиральницею. «Гроші — головне, а хто їх як заробив — нехай інших хвилює», — казала вона.
Ярослава запалилася цією ідеєю. Тітка дала грошей, сказала — поверне, коли заробить.
Ярослава зробила все, як радила тітка. Для виду вступила до училища на перукаря, щоб батьки не чіплялись. А коли прийшов виклик з Італії — кинула навчання, зібрала речі, написала записку й поїхала.
У Мілані її зустріла тітка Іра й відвезла у великий гарний будинок на околиці, де Ярославі треба було доглядати за хворою вісімдесятирічною бабусею.
— Не вкради. Не підведи. Я за тебе поручилась, — наставляла вона Ярославу, яка тремтіла від власної сміливості.
Розкішний будинок вразив скромну дівчину. Її поселили у маленькій кімнатці біля спальні старечої. Ярослава раділа, що не треба знімати квартиру. За додаткові гроші вона ще двічі на тиждень прибирала. Майже не виходила з будинку. Її «Італія» — це стіни особняка та вигляд із вікна на ідеальний газон. Але її це не бентежило. «Рік пройде швидко, не назавжди ж я сиділкою. Зароблю, вивчу мову, потім ще щось придумаю».
Як і тато, вона почала збирати. Тратити було нікуди й ні на що. Вона робила селфі на тлі розкішних меблів, коли господарів не було вдома, й викладала в соцмережі. «Нехай думають, що мені неймовірно пощастило».
Колишні однокласниці лайкали, заздрили. Більше ніхто не кликав її Тарасом — тепер питали, як їй вдалось тут опинитись. Вона відповідала невиразно.
Якось її фото прокоментував Олег, колишній однокласник. Вони почали листуватись. Він писав мало: працює в автосервісі у батька, добре заробляє, купив собі «Фольксваген». Виклав фото на тлі червоного авто.
Але згодом писав про кохання. Жалівся, що далеко, питав, коли вона повернеться. Вона ухилялась: «Не планую, тут чудово». Розуміла — його любов підживлювалась її «італійською історією». Але Олег запевняв: вона йому завжди подобалась, ще з сьомого класу. Вона дійсно час від часно ловила його погляди на уроках. Дуже хотілось йому вірити. І вона вірила.
Якось господарі вийшли на прийом. Повертались зазвичай пізно. Бабуся давно спала. Ярослава зайшла у гардеробну, приміряла плаття господині. Одне, червоне на тонких бретельках, сиділо ідеально. Італійка була худа, а у Ярослави було все на місці: груди, талія, стегна. Вона вперше подобалась сама собі.
Налила вина, зробила фото в гостиній на тлі картин. Виклала в мережу: «Повернулась з вечірки… Втомилась. Вирішила випити бокал…»
Вино дійсно випила. Потім ще один. І заснула у вечірній сукні на дивані.
Прокинулась від крику господині. Та кричала так швидко, що Ярослава не розуміла ні слова. Лише коли та вказала на двері, зрозуміла — її виганяють. Господиня не полінувалась, принесла її речі й кинула під ноги «нахальній українській покоївці».
Ярослава складала речі у валізу під крики: «ВВона вийшла на вулицю, глибоко зітхнула і подумала: «Може, варто було залишитися з Олегом, але тепер уже нічого не змінити — італійське життя чекає».
