Я, Ярина Бондаренко, записую це у щоденник. За два тижні до відрядження ми з Тарасом Бондаренком посварилися. Сильно. Так, що кіт Пан Коцький про всяк випадок забився невідомо куди, аби не потрапити під гарячу руку.
Я попросила квіти.
– Тарасе, купи мені квіти. Просто так. Без приводу.
– А привід? – спитав він, не відриваючись від телефону.
– Я. Я – привід.
Він, здається, подумав: «Ну, а що? Раціонально». Пішов у магазин. Повернувся за двадцять хвилин із великим пакетом. Я усміхнулася, зазирнула всередину. Дістала качан капусти. Свіжий, пружний, білокачанний.
– Це квіти? – спитала я тихо.
– Це капуста. Квіти коштують п’ятсот гривень і в’януть. Капуста – вісімдесят. З неї три дні можна робити салат.
– Тарасе.
– Що?
– Ти ідіот.
– Я твій ідіот.
Я не розмовляла з ним три дні. Він не розумів, чим образив. Я не пояснювала.
Потім він поїхав у відрядження. До Львова. Сказав:
– Робота, нічого особистого.
Я подумала: «Нічого особистого – це про нас».
Він поїхав на два тижні. Я залишилася з двома дітьми, котом, нескінченними праннями, школою, садочком, незмінною яєчнею на сніданок. І з вайбером. Там ми переписувалися…
День перший.
Він: «Прибув. Номер сумний. Завтра перемовини».
Я: «Молодець. Кіт зжер корм і годину волав, вимагаючи добавки».
Він: «Хто молодець? Я чи кіт?»
Я: «Кіт».
День другий.
Він: «Фото сніданку. Фото готелю. Фото колеги Остапа, який хропе в сусідньому номері».
Я: «Гарно. У нас потек кран. Вода ллється. Викликала сантехніка. Не прийшов».
Він: «Телефонуй у ЖЕК».
Я: «Подзвонила. Сказали, що пришлють протягом трьох днів».
Він: «От цапи».
Я: «Цапи – це ті, хто поїхав до Львова».
День третій.
Він: «Як діти?»
Я: «Син приніс двійку, донька відмовляється вечеряти. Я втомилася».
Він: «Тримайся».
Я: «Дякую, я не тримаюся. Я падаю».
День четвертий.
Він: «Сьогодні бачив у торговельному центрі величезного плюшевого зайця. Хотів купити доньці, але побоявся тягти в літак».
Я: «Ти ніколи не боявся тягти в літак. Ти боявся витратити зайві гроші».
Він: «Ти мене розкусила».
Я: «Я тебе розкусила ще на першому побаченні, коли ти замовив чай без цукру і сказав, що солодке шкідливе».
Він: «А ти тоді замовила тістечко і з’їла його сама, не запропонувавши мені».
Я: «Бо ти сказав про шкідливість».
День п’ятий.
Він: «Сьогодні заснув на перемовинах. Чесно. Просто заплющив очі й відключився на секунду. А коли відкрив – усі дивилися».
Я: «Тебе звільнять?»
Він: «Сподіваюся. Втомився».
Я: «Я теж втомилася».
Він: «Давай втомлюватися разом, але в різних містах?»
Я: «Давай втомлюватися разом, але вдома. Коли ти повернешся?»
Він: «Я сумую».
Я: «Я теж».
Він помовчав хвилину. Потім написав: «Знаєш, я зараз зрозумів, що сумую не за домом. Я сумую за тобою. За тим, як ти вранці п’єш каву й морщишся, бо вона гаряча. За тим, як ти лаєш кота й потім його жалієш. За тим, як ти смієшся, коли син розповідає свої анекдоти».
Я не відповіла. Перечитала це повідомлення п’ять разів. Потім заплакала. Бо він ніколи не писав таких слів. За п’ятнадцять років шлюбу – жодного разу. Він – матеріаліст, прагматик, людина, яка каже «люблю» тільки на день народження, і то після нагадування. А тут – про каву, про кота, про анекдоти. Ніби хтось зламав його телефон. Або в нього сталося просвітлення.
День шостий.
Я: «Ти вчора був п’яний?»
Він: «Ні. Тверезий як скельце».
Я: «Тоді чому такі слова?»
Він: «Бо я сумую. Це як алкоголь – мозок відключається, язик розв’язується».
Я: «Ти порівняв любов з алкоголем?»
Він: «Я порівняв любов із чесністю. Іноді, щоб бути чесним, потрібно бути трохи п’яним. Або дуже самотнім».
Я: «Ти самотній? Там же колеги».
Він: «Колеги – не ти. Вони не знають, що я боюся темряви і сплю з нічником. Ти знаєш. І ніколи не сміялася».
Я: «Сміялася. Один раз. Коли ти сказав, що боїшся темряви, бо там може бути Пан Коцький».
Він: «Пан Коцький – звір. Він гидить у капці. Це страшно».
Я: «Ти ідіот».
Він: «Я твій ідіот».
День сьомий.
Я прокинулася від повідомлення. Він написав о четвертій ранку: «Не сплю. Думаю про тебе. Уявляю, як ми зустрінемося в аеропорту. Ти будеш у тій синій сукні, яку я люблю. Я буду з квітами. Ми обіймемося, і я скажу: “Вибач, що я такий”. А ти спитаєш: “Який?”. А я скажу: “Мовчазний”. А ти скажеш: “Я звикла”. А я скажу: “Це погано”. А ти скажеш: “Це життя”».
Я не відповіла. Просто одягла синє плаття. Хоча це був лише сьомий день, а зустріч в аеропорту планувалася через тиждень.
День восьмий.
Він: «Сьогодні ходив у зоопарк. Сам. Дивився на мавп. Вони схожі на наших колег – кривляються, кидаються їжею, удають із себе начальників».
Я: «Ти сам ходив у зоопарк? У сорок років?»
Він: «А що? Я маю право на дитинство. Ти ж мені дозволяєш».
Я: «Дозволяю. Тільки фоткай».
Він прислав фото. Мавпа будувала пику. Він – теж. Я засміялася вголос. Діти прибігли: «Мамо, ти чого?». Я: «Тато дуркує». Діти: «Він завжди дуркує, коли нас нема». Я: «Так. Шкода, що ми цього не помічаємо».
День дев’ятий.
Він: «Я тут подумав. А пам’ятаєш, як ми познайомилися? Ти випустила гаманець у метро, я підняв. Ти сказала: “Ви дуже уважний”. Я сказав: “А ви дуже вродлива”. А потім ми пішли пити каву».
Я: «Я досі пам’ятаю, що ти замовив чай без цукру».
Він: «А ти – тістечко».
Я: «Я досі його пам’ятаю. Воно було смачне. З вишнею».
Він: «А я пам’ятаю, як ти дивилася на мене. Ніби я був не просто чоловік у метро, а ціле життя».
Я: «Ти був ціле життя. Ти й залишився. Просто іноді я забуваю».
Він: «Я теж забуваю. Але зараз – не забуваю».
День десятий.
Він не написав жодного слова. З ранку до вечора – тиша. Я телефонувала – він не брав слухавку. Писала – не відповідав. Я почала панікувати. Уявляла страшне: упав, захворів, потрапив під машину. Кіт ходив за мною по квартирі й вимагав корм. Діти просили мультики. Я думала про нього.
О двадцять третій годині повідомлення: «Вибач. Розрядився телефон. Забув зарядку в готелі. Цілий день шукав нову. Знайшов в Остапа. Він дав, але взяв слово, що я більше не засинатиму на перемовинах. Як ти?»
Я: «Я хвилювалася. Думала, ти помер».
Він: «Я живий. Сумую. Скоро повернуся».
Я: «Через три дні».
Він: «Через три дні. Ти будеш зустрічати?»
Я: «У синій сукні».
Він: «Я з квітами».
Я: «Домовилися».
День одинадцятий.
Він: «Купив подарунки. Синові – конструктор, доньці – зайця, тобі – шарф».
Я: «Ти не вмієш обирати шарфи. Минулого разу ти привіз рожевий, а я не ношу рожеве».
Він: «Це не рожевий. Це запорошена троянда».
Я: «Запорошена троянда – це рожевий».
Він: «Це колір заходу над Львовом».
Я: «Ти поет?»
Він: «Я бухгалтер. Але заради тебе можу стати поетом».
Я: «Не треба. Я люблю тебе бухгалтером. У тебе почерк зрозумілий і цифри сходяться».
День дванадцятий.
Він: «Завтра виліт. Зустрічай».
Я: «Зустріну».
Він: «Ти хвилюєшся?»
Я: «Ні».
Він: «Я хвилююся. Як уперше».
Я: «Уперше я вдавилася тістечком, а ти поплескав мене по спині. Було ніяково».
Він: «А мені було приємно. Я торкнувся тебе».
День тринадцятий. Зустріч.
Я стояла в аеропорту. У синій сукні. З дітьми. Кота, звісно, не взяли – він би влаштував скандал. Я дивилася на табло прильотів. Його рейс затримувався на годину. Я пила каву, діти грали в телефонах. Я думала: «Чому він писав про каву? Чому про мавп? Чому взагалі писав так багато? Він ніколи таким не був. Може, справді закохався знову? Чи це просто відрядження – відключення від побуту, від дітей, від пригорілої яєчні? Може, вдома він знову стане мовчазним, спитає про капусту й піде в ноутбук?»
Він вийшов із зони прильоту. З квітами. Величезний букет. Я таких від нього не бачила – тільки на весіллі, і то букет обирала свекруха.
Він підійшов, обійняв, поцілував. Сказав:
– Вибач, що я такий.
Я: «Який?»
Він: «Мовчазний».
Я: «Я звикла».
Він: «Це погано».
Я: «Це життя».
Він: «Ні. Це звичка. Я буду змінюватися».
Я: «Не треба. Я люблю тебе будь-яким. Навіть із капустою».
Він: «Капуста була помилкою».
Я: «Капуста – це минуле. А квіти – теперішнє».
Ми поїхали додому. У таксі він тримав мене за руку. Діти поснули. Кіт зустрів нас на порозі, понюхав квіти, чхнув і пішов на кухню.
Я поставила квіти у вазу. Він прибрав ноутбук у стіл. Сказав:
– Сьогодні я не працюю. Сьогодні я тільки твій.
Я: «А завтра?»
Він: «Завтра я твій з ноутбуком. Але сьогодні – без».
Ми замовили піцу, пили вино, дивилися фільм. Дурний фільм, про любов. Я сміялася, він обіймав. Кіт сидів поруч і вимагав ковбасу.
– Тарасе, – сказала я. – Ти справді змінишся?
– Не знаю. Але спробую.
– А якщо не вийде?
– Тоді ти писатимеш мені «ти цап». А я писатиму «я скучив за твоїми ногами».
Я засміялася.
– Ти ідіот.
– Я твій ідіот.
Ми допили вино, доїли піцу. Уклали дітей. Кіт заснув у кріслі. Я подивилася на чоловіка.
– Знаєш, я теж сумувала. Не за тобою – за нами. За тими, ким ми були на початку. Веселими, дуркуватими, без іпотеки й без капусти.
– Капуста – це символ моєї дурості. Я більше не купуватиму капусту.
– Купуй. Тільки разом із квітами.
– Домовилися.
Ми обійнялися й заснули. На дивані. Бо ліжко вже зайняв кіт.
Уранці він пішов на роботу. З ноутбуком. Поцілував мене, сказав «люблю».
Увечері не забув про квіти. Зайшов у квітковий магазин і попросив:
– Дайте щось недороге, але щоб дружина усміхнулася.
Продавчиня запропонувала ромашки. Він узяв.
Я поставила їх у вазу. Кіт понюхав, чхнув і пішов.
І так щодня.
Ось і вся історія. Звичайна. Проста. Подекуди – безглузда, навіть дурна.
Ну то й що? Любов часто звучить безглуздо. Але це ж не означає, що її немає.
