Колись давно, в дощовий осінній вечір, якимось чином особливо запамяталась одна поїздка у звичайному київському автобусі. Пасажири стояли мовчки, кожен занурений у власні думки ніхто не звертав уваги на решту. Дощ стукав у вікна, за якими сіріла столиця.
На зупинці до салону піднявся безхатченко. Йому навряд чи було більше пятдесяти, але виглядав значно старшим. По всьому автобусу розповсюдився різкий запах бідності та самотності. Одяг на чоловікові був старий, давно не бачив прання і голка.
Люди добрі, змилуйтеся, дайте трохи гривень на хліб. Три доби нічого не їв, промовив він, ледь підводячи очі.
Більшість сиділа мов остовпіла хтось відвертався до вікна, хтось шарив у кишенях за дрібними копійками. Але раптом один з пасажирів доглянутий чоловік, навіть модно вбраний розлючено вигукнув:
Нема за що їсти? Йдіть працюйте! Скільки можна за рахунок чужого жити?! Я сьогодні сам втратив роботу і кредит за квартиру маю, а не простягаю руку!
Безхатченко ніяково опустив погляд додолу, руки його пошарпано рилися в кишенях із залишками гідності. Дістав звідти невеличку зімяту купюру.
На, тримай, тобі зараз більше треба. А мене добрі люди ще виручать, просто промовив він і простягнув гроші тому чоловікові.
З цими словами безхатченко хотів уже вийти на наступній зупинці. Той, кому віддали гроші, кинувся навздогін, повертаючи купюру і щось доводячи про свою правоту. Весь автобус завмер, спостерігаючи за дивною сценою.
На вулиці під дощем чоловік схопив безхатченка за плече, хотів переконати взяти гроші назад. Але той тільки усміхнувся лагідно і похитав головою:
Життя гарна річ, задумливо промовив безхатченко. На світі багато добрих людей. Треба вміти радіти кожній миті.
Чоловік сторопів, наче укорінений на місці. По обличчю тихо текли сльози. Його серце вже ніколи не забуде той несподіваний урок людяності і милосердя. Він змахнув сльози і довго ще стискав у долоні ті кілька гривень, подарованих людиною, у якої самого майже нічого не було…
