— Ну от, у Дмитрика все добре. Виписую до садочка. — Лікарка простягнула Олені довідку. — Не хворій більше, сину.
Хлопчик кивнув і подивився на матір.
— Підемо. — Олена взяла сина за руку, біля дверей оглянулася. — До побачення.
— До побачення, — повторив за нею Дмитрик.
У коридорі Олена посадила сина на лавку й пішла до роздягальні за верхнім одягом. Дмитро весело дригав ніжками й цікаво оглядав інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала шарфик на шиї сина.
— Завтра до садочка. Нудьгував? — запитала вона.
— Авжеж! — радісно відповів Дмитрик.
Вони вийшли з дитячої поліклініки й пішли сніговою вулицею до автобусної зупинки.
— Мам! Ну мам… — Дмитро трусив руку задуманої Олени.
— Що? — вона зірвалася з думок про те, що завтра, нарешті, вийде на роботу, що життя знову піде своєю колеєю.
Вона простежила за поглядом сина й побачила жінку з розкритою коляскою. У ній сидів хлопчик Дмитрового віку, з роззявленим ротом, з якого цівкою стікала слина, і порожнім поглядом.
Олена одразу відвела очі.
— Мам, чому хлопчик у колясці? Він же великий, — тихо запитав Дмитрик.
— Він хворий, — відповіла вона.
— Але ж ти мене не возила, коли я хворів? — не вгавав син.
— Ходімо швидше. Він хворий по-іншому. — Олена глянула на жінку з коляскою й потянула сина до зупинки.
Після народження Дмитрика вона не могла дивОлена міцніше стиснула руку сина, щоб відігнати від себе ті страшні думки, і вони пішли додому, де їх чекали теплий чай і спокій.
