Ви́бір неминучий
Оксана здригнулася від різкого оклику:
— Гей, негіднику! — Віктор заніс над цуценям важку торбу, а потім накинувся на неї: — Ти зовсім з глузду з’їхала? Годувати безхатьківських собак моїми продуктами?
Одного весняного дня Оксана раптом відчула гострий біль самотності.
Вона стояла перед дзеркалом, задумливо розглядаючи своє відображення. «Як же швидко летить час, — зітхнула вона. — Здається, щойно була юною, ніжна як волошка, а тепер… що ж, скоріш, зріла соняшник. Гарна, але вже з легким відтінком осені. Скоро зима, а там і зовсім… час брати життя у свої руки!»
Тридцять сім років — вік, коли мудрість вже накопичена, а краса ще не згасла. Саме час для рішучих кроків! Але де шукати ту саму любов? На роботі — суцільно жіночий колектив, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет лише викликав сумніви.
Та кажуть же: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхньому відділі кадрів з’явився новий співробітник — Богдан Іванович. Високий, трохи огрядний, з добродушною посмішкою та в суворих окулярах. Приблизно її віку. Оксана відразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була серйозна. Одна тільки Марічка, молодший фахівець з кадрів, чого варта: юна, як серна, з довгими ногами, пухкими губами й віями, які, здавалося, могли підняти вітер одним помахом.
Оксана спочатку відчаялася. Ну як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красуньою? Напевно, Богдан навіть не гляне в її бік, а впаде до ніг Марічки, засліплений її молодістю та зухвалим шармом.
Та вона помилилася. Марічка крутилася навколо Богдана, немов павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він залишався непохитним:
— Марійко, у вас до мене питання? Зараз закінчу та допоможу.
І дивився при цьому суворо у вічі, не звертаючи уваги на її витівки.
А от коли Оксана одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Богдан раптом оживився:
— Оксанко, та ви просто чарівниця! Такий пиріг пекла моя бабуся. Прямо в дитинство повернувся!
Комплімент був дивний. Оксана зовсім не хотіла нагадувати дорослому чоловікові про його бабусю. Їй був потрібен чоловік, а не хлопчик, що сумує за минулим. Але, подумавши, вона вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, аніж жодного.
До того ж Оксана зрозуміла: Богдану до вподоби домашня їжа. А готувати вона вміла й любила, хоч і страждала через це — колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тому вона почала носити на роботу свої кулінарні шедеври: і колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги й борщі, Оксана знайшла шлях до серця Богдана. Простий, банальний, але дієвий — через шлунок. Незабаром їхні стосунки зацвіли: квіти, компліменти, довгі щирі розмови.
— Дивно, Богдане, — одного разу зізналася Оксана. — Я тільки почала мріяти про любов, а тут з’являєшся ти. Такий… справжній. А я, зізнаюся, спочатку думала, що в мене немає шансів. Особливо з цією Марічкою, яка перед тобою мало не танцювала.
— Марійка? — щиро здивувався Богдан. — Та годі тобі! Таких, як вона, мільйони: вії нарощені, нігті довжелезні, ноги завжди на показ. Думають, що всі чоловіки від них без пам’яті. Ні, дякую, мені таке не потрібно. Жінка має бути справжньою: доброю, затишною, господарською. Як ти, Оксанко.
«Ось воно, моє щастя! — раділа Оксана. — Хоч і довго блукало, але знайшло мене!»
Здавалося, у Богдана немає вад. Але, на жаль, ідеальних людей не буває…
Їхній роман тривав вже півроку, і справи йшли до весілля. Можливо, воно б і відбулося, якби не той похмурий листопадовий вечір.
Погода того дня неначе розлютилася: то дощ ллється, то мокрий сніг, а вітер міняв напрямок, ніби граючи з людьми. Оксана й Богдан, під руку, поспішали додому, ховаючись під зонтом.
— Дивись, кошеня! — раптом скрикнула Оксана, зупинившись.
Під ліхтарем, тремтячи від холоду, сиділо маленьке чорне кошеня. Мокре, брудноЙого звали Вуглик, і він став початком нової, щасливої глави в її житті.
