**Вибор неминучий**
Марійка здригнулася від різкого оклику:
— Гей, паршивче! — Віктор заніс над цуценям важку сумку, а потім накинувся на неї: — Ти зовсім з глузду з’їхала? Годувати безпритульних псів моїми продуктами?
Одного весняного дня Марійка раптом відчула гостру нудьгу за любов’ю.
Вона стояла перед дзеркалом, замислено розглядаючи своє відображення. «Як же швидко летить час, — зітхнула вона. — Здається, щойно була юною, як ніжна волошка, а тепер… що ж, швидше, доросла айстра. Гарна, але вже з відтінком осені. Скоро зима, а там і зовсім… час брати життя у свої руки!»
Тридцять сім років — вік, коли мудрість вже накопичена, а краса ще не згасла. Найкращий час для рішучих кроків! Але де шукати ту саму любов? На роботі — самі жінки, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет викликав лише недовіру.
Та кажуть же: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхньому відділі кадрів з’явився новий співробітник — Андрій Сергійович. Високий, трохи повноватий, з добродушною посмішкою та в суворих окулярах. Приблизно її віку. Марійка одразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була серйозна. Одна тільки Оленка, молодший спеціаліст із кадрів, чого коштувала: юна, як лань, з довгими ногами, пухкими губами й віями, які, здавалося, могли помахом викликати ураган.
Марійка спочатку впала духом. Ну як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красунем? Напевно, Андрій навіть не погляне в її бік, а впаде до ніг Оленки, захоплений її молодістю та зухвалою харизмою.
Але вона помилилася. Оленка крутилася навколо Андрія, ніби павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він залишався непохитним:
— Олено, у вас до мене питання? Зараз закінчу і допоможу.
І дивився при цьому суворо в очі, не звертаючи уваги на всі її хитрі витівки.
Зате коли Марійка одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Андрій раптом оживився:
— Марійко, так ви чарівниця! Такий пиріг пекла моя бабуся. Прямо в дитинство повернувся!
Комплімент був дивний. Марійка аж ніяк не хотіла нагадувати дорослому чоловікові про його бабусю. Їй потрібен був мужчина, а не хлопчина, що сумує за минулим. Але, подумавши, вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, аніж жодного.
До того ж Марійка зрозуміла: Андрій слабкий на домашню їжу. А готувати вона вміла і любила, хоч і страждала через це — колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тому почала носити на роботу свої кулінарні шедеври: й колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги та борщі, Марійка знайшла шлях до серця Андрія. Простий, банальний, але дієвий — через шлунок. Незабаром їхні стосунки зацвіли: квіти, компліменти, довгі розмови по душі.
— Дивно, Андрію, — одного разу зізналася Марійка. — Я тільки почала мріяти про любов, а тут з’являєшся ти. Такий… справжній. А я, зізнаюся, спочатку думала, що в мене немає шансів. Особливо з цією Оленкою, яка перед тобою ледь не танцювала.
— Олена? — щиро здивувався Андрій. — Та ну, про що ти? Таких, як вона, мільйон: нарощені вії, довгі нігті, ноги завжди на показ. Думають, що всі чоловіки від них без пам’яті. Ні, дякую, мені таке непотрібно. Жінка має бути справжньою: доброю, затишною, господарською. Як ти, Марійко.
«Ось воно, моє щастя! — раділа вона. — Хай довго блукало, але ж знайшло мене!»
Здавалося, в Андрія немає вад. Але, на жаль, ідеальних людей не буває…
Їхній роман тривав вже півроку, і справа впевнено йшла до весілля. Можливо, воно б і відбулося, якби не той похмурий листопадовий вечір.
Погода того дня ніби збожеволіла: то дощ хльостав, то мокрий сніг, а вітер змінював напрямок, немов граючи з людьми. Марійка й Андрій, під руку, поспішали додому, ховаючись під парасолькою.
— Дивись, кошеня! — раптом скрикнула Марійка, зупиниКошеня, яке ми назвали Барвиком, тепер гріє нам душу своїм теплом і вірністю.
