— Олесю, не треба всього цього. Я одружений і люблю свою дружину, — промовив він завчасно підготовану фразу.
Ярослав і Соломія прожили разом двадцять два роки. Пристрасть вщухла, стосунки стали рівними й спокійними, більше схожими на звичку. Донька вчилася на другому курсі медінституту. Пішла по стопах батьків. Як інакше, коли з дитинства чула лише розмови про ліки, хвороби та скарги пацієнтів. Ще маленькою любила розглядати анатомічні атласи, вивчаючи людське тіло.
Познайомилися вони на практиці в лікарні. Він допоміг їй оглянути першого пацієнта — нахабного чоловіка, що залицявся до Соломії. Через два роки, напередодні державних іспитів, вони одружилися.
Після інституту влаштувалися в одну лікарню. Соломія — до кардіології, Ярослав став ортопедом-хірургом. Сьогодні трапився рідкісний випадок — їхні зміни закінчилися одночасно, і вони разом їхали додому.
— Заїдемо в магазин? У домі немає овочів на салат.
— Може, бог із ним, із салатом? Один день проживемо. Я втомився. Операція була складна, — відповів Ярослав, спокійно ведучи машину крізь затори.
— Нехай, але завтра все одно треба буде купувати. Висади мене біля магазину, а сам їдь, — запропонувала Соломія.
— Ні, потім ти тягтимеш важкі пакети, а я почуватимусь винуватим. Підемо разом, — сказав він і заїхав на паркінг.
Ярослав штовхав візок, а Соломія складала в нього продукти.
— Я ж казав, — він кивнув на переповнений візок, стоячи в черзі до каси.
— Зате тиждень не треба ходити, — Соломія лукаво подивилась на чоловіка й чмокнула повітря. — Ой, хліб забула! — зізналася вона й побігла.
Ярослав зітхнув і почав викладати покупки на стрічку. Місця було мало, і пачка макаронів впала на продукти попереду. Жінка, яка стояла перед ним, кинула на нього докірливий погляд. Він вибачився, підняв пачку й не знав, куди її покласти.
Вона обернулась до нього й почала вдивлятися. Майже його зріст, карі очі, зігнуті куточки губ. Висвітлене волосся з темним відростом неакуратно сховане під гумкою. Коричневий плащ висів на тонких плечах.
Ярослав вимушено посміхнувся й відвернувся, шукаючи Соломію. «Де вона? Напевно, ще щось купила». Він знову подивився на жінку. «Чому вона дивиться? Моя пацієнтка? Не пригадую».
— Яро, це ти? — раптом спитала вона, і в очах спалахував вогник радості.
— Ми знайомі? Ви лікувалися в мене? — невпевнено промовив він.
— То ти все ж став лікарем, як мріВін глянув у вікно, де за вітром кружляли жовті листки, і раптом відчув, як щось давнє, далеке, наче тінь минулого, торкнулося його душі, але він закрив очі, вигнавши цей образ, бо його світ був тут — з Соломією, з дочкою, з тим спокійним щастям, яке вони разом вибороли.
