Я неохоче йду з сином до матері, немов у сні, де все вивернуто догори ногами.
Серце стискається від думки про цю путь, але я складаю речі, беру сина, Тарасика, і їду до мами, Оксани Шевченко. Все через те, що вчора, коли ми гуляли з ним, мій чоловік, Дмитро, вирішив бути “гостинним” і притулив у нашій кімнаті свою кузину Марічку, її чоловіка Богдана та їхніх дітей, Софійку й Ярославчика. Навіть не поцікавившись моєю думкою! Просто сказав: “Ти з Тарасиком можете пожити у твоєї матері, там місця вистачить.” Я досі в шоці від такої нахабності. Це ж наш дім, наша кімната, а тепер я маю збирати речі, щоб звільнити місце для чужих? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли ми повернулися з прогулянки. Тарасик втомився й нявчив, а я мріяла покласти його спати та випити чаю в тиші. Але коли увійшла в квартиру там був хаос. Марічка з Богданом вже влаштувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали скрізь, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметику, навіть ноутбук звалили в кутку, ніби мене вже й не існує. Я застигла, мов остовпіла: “Що це за безлад?” Дмитро ж, спокійний, як камінь, відповів: “Марічці з родиною потрібно десь жити. Я подумав, що ти можеш поїхати до мами. Там вам буде комфортно.”
Мені мало серце не розірвалося від люті. По-перше, це наш дім! Ми його купували разом, обирали кожну річ. А тепер я маю зникати, бо його родичі захотіли пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася, якби ми обговорили. Але це був наказ. Марічка ж навіть не вибачилася. Лише посміхнулася: “Ну, Наталочко, не переймайся, ми лише на два тижні!” Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей і хвилини!
Богдан мовчить, як риба. Розвалився на нашому дивані, ковтає каву з моєї улюбленої чашки, киваючи на слова Марічки. А їхні діти це просто катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на наш килим, а Ярославчик, чотири роки, перетворив мою шафу на схованку. Я намагалася нагадати, що це не готель, але Марічка лише знизала плечима: “Ой, це ж діти, що ти хочеш?” Звісно. А прибирати за ними мені.
Я спробувала поговорити з Дмитром наодинці. Розповіла, як мене образила його зневага, пояснила, що Тарасикові потрібен спокій. Вести його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Дмитро зітхнув: “Наталю, не ускладнюй. Вони ж родина, треба допомогти.” Родина? А ми хто тоді? Я ледве стримала сльози. Але стиснула зуби й зібрала речі. Якщо він думає, що я змирюсь, то помиляється.
Моя мати, Оксана, спалахнула, коли дізналася: “Дмитро себе за господаря вважає? Приходь сюди, доню, у мене місце вистачить. А твій чоловік ще мені пояснить!” Вона готова приїхати й викинути тих нахабників. Але я не хочу скандалу. Мені потрібен лише спокій, щоб зрозуміти, що робити далі.
Коли я складала Тарасикові іграшки, він подивився на мене своїми великими очима: “Мамо, ми довго будемо у бабусі?” Я притиснула його до себе: “Не довго, серденько. Лише доки тато не зрозуміє.” Але в глибині душі я знаю: я повернуся лише тоді, коли наш дім знову стане нашим. А Дмитру доведеться вибирати: його “гостинність”… чи його родина.
