У кафедрі у академії ніхто з колег і гадки не мав, що у Віри Миколаївни чоловік — горілчаний запойник. Це була її сумна таємниця та гірке лихо.
Віра Миколаївна — викладачка, доцентка, завідувачка кафедри. На роботі її поважали як фахівця. Репутація — бездоганна. Усі вважали Віру жінкою, яка всього досягла. А як же інакше? Чоловік часто зустрічав її на сходах академії, щоб піти разом додому під ручку.
— Божечки, Віро Миколаївно, яка ж ви щаслива! Чоловік у вас такий гарний, уважний, інтелігентний… — зітхали молодші колеги.
— Ой, дівчатка, не заздріть! — відмахувалася Віра.
Лише вона знала, що творив її «інтелігент» вдома. Тарас, її чоловік, напивався до нестями. Приходив, точніше, приповзав додому брудніший за біса. Нічого людського в ньому в такі хвилини не лишалося. Ключем у замок потрапити не міг, тож дзвонив, валився біля дверей і засинав мертвим сном. Віра відчиняла, втягувала його в хату з примовками («лихо моє п’яне, коли ж ти вже напиєшся, сил моїх більше нема») та накривала звичайним пледом, щоб не замерз. Потім поверталася до своєї дисертації — спершу кандидатської, потім докторської. І ще ставила поруч літрову кружку води. Бо якщо ні — серед ночі він репетував на весь будинок:
— Вірько! Пи-и-и-ти!
Вранці Віра, зібравшись на роботу, звично переступала через чоловіка в коридорі, зачиняла двері й ішла в академію — сіяти розумне, добре, вічне. Таке могло тривати тиждень, місяць…
А потім одного дня Тарас, наче нічого й не було, стояв на сходах академії, чекаючи на дружину. Чистий, випрасуваний, усміхнений. Коли Віра виходила після роботи в оточенні колег, він підбігав, цілував у щоку й питав:
— Як пройшов день, Вірочко?
— Нормально, Тарку. Підемо додому, — ледь помітно зітхала Віра.
Колеги з ніжністю провожали поглядом цю милу пару.
«Повело Вірі Миколаївні з чоловіком…»
Щойно подружжя переступало поріг квартири, Віра замовкала. Так вона мстила. Вона знала: мовчання — страшна зброя. Тарас не виносив цієї зловісної тиші. Хоча з роками призвичаївся. Він провожав дружину додому й одразу тікав «по справи». Пити не переставав.
…Віра й Тарас були одружені 28 років. Колись їх кохання було щирим, ніжним, здавалося — вічним. А потім воно розвіялося, як пух з подушки. І вже не зібрати ті легенькі пір’їнки до купи.
…Спершу в них не виходило завести дитину. Віра дуже переживала. Вона вважала сім’ю без дітей неповноцінною. Але нарешті народився синко. Для Віри він став сенсом життя.
Треба було купу всього для маляти. Грошей не вистачало. Тарас усі турботи звалив на дружину. А в нього була лише одна справа — сховати горілку й потихеньку її «коротати».
Віра падала з ніг увечері від хатніх клопотів. Тому не відразу помітила, що чоловік спивається. Їй було неколи. Тоді вона була молодою й наївною. Не знала життєвої мудрості… А коли знайшла пляшку з горілкою на балконі — остовпіла.
— Тарку? Це чиє?
— Відгадай, — пожартував Тарас.
Був скандал. Потім ще й ще… Сльози, умовляння, погрози… За старим сценарієм.
…Минали роки. Тарас то знаходив роботу, то швидко її втрачав. Все через п’янство. Надії на нього не було. Розлучатися Віра не збиралася. Вона пам’ятала слова матері:
— Доню, заміж виходь один раз! Перший чоловік — від Бога, другий — від чорта. Хоч солом’яний, але чоловік. І ріднішого за батька для дитини не знайдеш.
Віра навіть боялася уявити, яким би був той «чортів» чоловік…
Вона старанно піднімалася кар’єрними сходами. Розраховувати доводилося лише на себе. Віра звикла до такого чоловіка. Знала напам’ять увесь цей спектакль під назвою «Запої Тараса». Їй було його шкода. І тільки. У душі вже все вигоріло.
Єдиною радістю Віри був синко Андрійко. Він виріс гарним хлопцем. Перше кохання знайшов у… 14. Друге — у 19, третє в…
Андрій виявився занадто закоханим у кохання. Віра хвилювалася через це. Щойно вона звикала до нової дівчини сина, як він приводив нову пасію. Одна «затрималася» аж на п’ять років. Віра встигла полюбити Марійку, навіть почала називати її невісткою. Усім родичам представили її як дружину Андрія. Жили разом: Тарас, Віра, Андрій і Марійка. Віра намацувала тему онуків: «Час уже й весілля справити, і про спадкоємців подумати. А то якось не по-людськи». Марійка лише знизувала плечима:
— Я давно згодна, а от Андрій чомусь не спішить…
Віра до сина:
— Сину! Мені скоро на пенсію. Хочу нянчити онуків!
Андрій загадково мовчав. А потА коли Віра одного разу повернулася з роботи, у квартирі не було жодної речі Марійки — лише тиша, пустка й свіжо заварена кава на столі, наче хтось поспішав, але не забув про останню ласку.
