Чужа родина виявилася моєю
Ганна Іванівна завжди казала, що доля полюбляє підкидати сюрпризи саме тоді, коли їх найменш очікуєш. Але такого повороту вона не передбачала навіть у найсміливіших мріях.
Все почалося з того, що у сусідню квартиру заїхала молода сім’я. Стіни в старому будинку тонкі, і Ганна Іванівна мимохіть чула їхні розмови, сварки, дитячий плач. Спочатку це дратувало – у свої шістдесят три роки вона звикла до тиші та спокою. Але поступово голоси стали звичними, майже рідними.
Перша зустріч відбулася біля поштових скриньок. Молода жінка з дитячим візком намагалася одночасно діставати листи й заспокоювати плачучу дитину. Ганна Іванівна несвідомо підійшла ближче.
– Давайте я допоможу, – запропонувала вона, простягаючи руки до малюка. – Ви листи переглядайте, а я його потримаю.
– Велике вам дякую, – жінка вдячно посміхнулася. – Я Мар’яна. А це наш Тарасик, йому всього чотири місяці.
– Ганна Іванівна, – представилася сусідка, обережно беручи малюка на руки. – Ой, який же він гарненький! Немов лялька.
Тарасик одразу затих, ніби відчув добрі руки. Мар’яна здивовано подивилася на сусідку.
– У вас чарівні руки! Вдома він цілий день плаче, а тут одразу замовк.
– Досвід, серденько, досвід, – зітхнула Ганна Іванівна. – Своїх двох виростила, онуків нянчила. Щоправда, онуки вже дорослі, а діти далеко живуть.
З того дня Мар’яна часто заходила до сусідки по пораду. То каша не виходить, то дитина не спить, то просто поговорити хочеться. Ганна Іванівна завжди її зустрічала з готовністю допомогти.
– Ганна Іванівна, а ви не поглянете за Тарасиком годинки на дві? – одного разу попросила Мар’яна. – Мені до лікаря треба, а з дитиною в черзі сидіти важко.
– Звісно, серденько, залишайте. Ми з Тарасиком давно друзі, правда, сонечко?
Поступово такі прохання стали частиною життя. Ганна Іванівна й сама не помітила, як прив’язалася до малюка. Він упізнавав її, тягнувся рученятами, а коли навчився говорити, першим словом стало «бабуся». Мар’яна сміялася, що Тарасик переплутав бабусь.
Чоловік Мар’яни, Олег, спочатку ставився до сусідки насторожено. Він був людиною замкнутою, мовчазною. Працював водієм, часто затримувався, повертався втомленим і похмурим.
– Навіщо ти постійно до цієї бабусі ходиш? – бурчав він. – Своєю головою думати розучилася?
– Олеже, вона дуже добра. І з Тарасиком допомагає. Уявляєш, як би я без неї справлялася?
– Якось справлялися б. Не подобається мені це. Чужі лізуть у сімейні справи.
Але доля розпорядилася інакше. Олег потрапив у аварію. Нічого серйозного, обійшлося переломом ноги, але на лікарняному довелося сидіти два місяці. Грошей стало катастрофічно не вистачати.
Мар’яна метушилася між чоловіком, дитиною й спробами знайти хоч якусь підробіток. Тарасик, відчуваючи мамину напругу, став капризничати. У квартирі панувала нервова атмосфера.
– Більше не можу, – плакала Мар’яна, прибігши до Ганни Іванівни. – Олег вдома лежить, злий як чорт, Тарасик реве, грошей немає. Не знаю, що робити.
– Заспокойся, доню, – Ганна Іванівна обняла сусідку. – Все налагодиться. Тарасика до мене приводь, нехай у мене днями сидить. А ти спокійно шукай роботу.
– Але я вам не зможу заплатити…
– Хто просить? Мені тільки в радість. Самій сумно.
Мар’яна влаштувалася продавщицею в невеликий магазинчик. Графік був плаваючий, але хоч якісь гроші з’явилися. Тарасик проводив у Ганни Іванівни цілі дні. Вона годувала його, гуляла з ним, читала казки, грала.
Олег спочатку протестував, але поступово змирився. Особливо коли побачив, як син радіє при зустрічі з сусідкою, як тягнеться до неї.
– Дивно це, – бурмотів він собі під ніс. – Чужа бабуся, а дитина до неї більше, ніж до рідної.
А рідна бабуся дійсно була. Мати Олега жила в тому ж місті, але онуком майже не цікавилася. Тричі на рік заходила, формальний подарунок приносила й ішла. Їй було не до чужих проблем – своїх вистачало.
– Я ж казала, що діти – це тягар, – повчала вона сина. – Народили, а тепер мучаєтеся. Треба було раніше думати.
Ганна Іванівна, почувши одного разу таке через тонку стіну, лише похитала головою. Як можна так говорити про власного онука?
Час минав. Тарасик ріс, почав ходити, говорити цілими реченнями. Ганну Іванівну він наполегливо називав бабусею, незважаючи на спроби Мар’яни пояснити, що це сусідка.
– Моя бабуся, – уперто повторював малюк, обіймаючи Ганну Іванівну за ноги.
– Нехай говорить, як хоче, – махнула рукою Ганна Іванівна. – Мені приємно.
Олег одужав, вийшов на роботу. Фінансове становище сім’ї стабілізувалося, але Тарасик якІ тепер, кожного ранку, коли сонячні промені зазирали у вікно, Ганна Іванівна відчувала, що її серце, немов старенький будинок, знову наповнилось теплом дитячого сміху та щирою родинною любов’ю.
