30 грудня
Сьогодні я, Дмитро Станіславович, нарешті вирішив відкласти всі справи й написати у щоденник. Хочеться зафіксувати спогади, бо навіть буденні речі набувають сенсу, варто лише придивитися уважніше.
Моя молодша сестра Соломія раптом зателефонувала й сказала, що хоче зробити сюрприз для мами на Новий рік. Ми не бачилися кілька місяців, вона жила й працювала в Києві, а я залишився у рідному Львові. Сказала, мовляв, нікому нічого не розповідай, навіть мамі не зівай. Я лише хитро всміхнувся: «Добре, Соломійко, мовчатиму, як риба».
Весь день пройшов у клопотах: закупи, плани, підрахунки бухгалтерський рік закінчується, треба швидше звести всі цифри, та так, щоб комісія не причепилася. Соломія ж завжди була гордістю нашої родини, працювала економісткою на державному підприємстві. Якщо завтра все пройде добре, начальниця Оксана Іванівна пообіцяла їй вільний графік аж до Водохреща. Премію теж мала виписати 5000 гривень, а це, як-не-як, гарний додаток до свята.
Соломія ввечері сиділа вдома над ноутбуком, оброблювала звіт і гадала: чи встигне завтра купити мамі подарунок? Сестричці Дарці ще на початку місяця придбала новенький смартфон, а от для мами хотіла знайти щось тепле вовняну хустку з Косова.
Того ж вечора вона купила квиток на потяг «Інтерсіті» Київ Львів. Для надійності нижня полиця у передостанньому купе.
Вночі Соломії наснився дивний сон: стоїть вона серед темного лісу, а навколо тиша, як у горах перед снігопадом. На пеньку поряд сидить маленька дівчинка, перегортує книжку з українськими казками про звірів.
Ти тут сама? Де твої батьки? питає Соломія.
Я ще не знайшлася, просто. А ти не засинай, бо сьогодні долю зустрінеш свою увечері, відповіла дівчинка й загадково посміхнулася.
Дзвінок будильника ледве не вирвав Соломію з ліжка. Вона глянула на годинник вже восьма. У звичному темпі зібралася, одягла теплу дублянку, наклала легкий макіяж і бігом на маршрутку. Щастя, що до офісу всього три зупинки.
В автобусі місце, як на диво, було вільне. Соломія присіла і в передньому ряду несподівано побачила ту саму дівчинку з казкового сну! Маленька їй підморгнула, щезла крізь людей, як парова хмаринка. Соломія лише перехрестилася, подумала: «Дивно все, мабуть, за місяць так втомилася, що вже мерещиться».
Всі колеги зібралися на роботі ще до восьмої. Соломія втягнулася у спільну метушню: то документи принести, то список уточнити, то кому каву налити. На щастя, звіт здала відмінно не було жодної помилки. Оксана Іванівна покликала в кабінет.
Ти молодець, Соломіє. Маєш ось премію! Гарного тобі святкового настрою, до 19 січня можеш бути вільна!
Дякую вам, Оксано Іванівно. І вас зі святами!
Із премії Соломія купила мамі розкішну косівську хустку, Дарці святкову вишиванку. Потім зайшла в кавярню, взяла тістечок, крафтових сирів та пляшку українського ігристого вина «Київ». Забігла додому, між справами накидала салати на потяг ледь встигла, забігла в вагон, сунула валізу під сидіння і перечепилася через чиїйсь рюкзак, аж розтягнулася на весь прохід.
Прибіг молодий чоловік з щирою посмішкою й лагідним голосом:
Перепрошую! То я винен, не встиг рюкзак прибрати
Нічого, сміялася Соломія, хоча й почервоніла, зі мною таке постійно трапляється.
Несподівано виявилося, що у них спільне купе. Чоловік представився: Андрій Ярославович, їхав у Львів на важливу зустріч. Збирається назад тією ж ніччю, але до родини не встигає.
Проводили разом вечір: Андрій пригостив домашнім яблучним пирогом, Соломія заварила чай. До них приєдналася ще одна сусідка Галина Василівна з онуком Владиком. Всі разом грілися чаєм і слухали залізничний ритм.
На великій станції потяг зробив зупинку. Соломія й Андрій дивилися у вікно на святкові львівські вогні, обмінялися номерами телефонів.
З тобою легко, сказав Андрій. Таке враження, ніби ти та, на кого чекав усе життя.
Може то просто щаслива подорож, усміхнулася вона. А може це доля.
Коли потяг доїхав до Львова, Андрій проводжав Соломію до таксі.
Гарного святкування в родинному колі!
І тобі доброго настрою, нехай ця ніч принесе щастя!
Розїхалися кожен у свій бік А в серці Соломії лишилася дивна легкість, надія і трошки тремтіння.
Вдома вона не подала вигляду, що приїхала. Дістала запасний ключ, тихцем пошепки зайшла в коридор. Постукала в двері і з кімнати, як вихор, вилетіла Дарця! Мама вибігла слідом, розчулено обійняла. В будинку запахло мясом по-французьки, свіжою зеленню, теплом.
Я знала, що приїдеш! мовила мама. Але, чесно кажучи, думала, що не сама. З Іваном не спілкуєшся?
Мамо, давай не про це, зараз саме свято!
Не встигли сісти до столу, як телефон Соломії задзвонив. Вона глянула на екран Андрій.
Привіт, Соломіє. А не прихистиш на Новий рік самотнього мандрівника? У місті ні душі знайомої
Мамо, можна Андрія запросити?
Та, звісно! Він буде у нас, я й на четверту особу салат зробила!
Я не можу не записати цю пригоду. Виявилося, що життя часто підкидає дивовижні сюрпризи, особливо якщо не чіплятися за минуле і вірити у добро попереду. Моя особиста наука варто пускати у серце нових людей і давати шанс долі проявитися. Просто треба вчасно відкрити двері і не проспати своєї зустрічі.
