Рішення дозріло несподівано
Мірослава та її мати жили удвох. Скільки дівчинка себе пам’ятала, бать не коли не бачила. У дитинстві навіть не цікавилася, хто він і де. Щоправда, тепер вона уявляла його «льотчиком-героєм». Родин у них не було, адже мати з шести років виросла в дитячому будинку.
Мати так і не встиг розповісти Мірославі про свій зв’язок із її батьям. Він, мабуть, навіть не був її чоловіком, а тепер і спитати ні в кого.
Життя в дитському будинку
У тринадцять років Мірослава пережила справжній шок – її мати пішла з життя через слабке серце. Донька часто бачила, як вона хапалася за грудь і кривилася.
«А я навіть не розуміла, що у мами боляче серце, і що це серйозно, – зізнавалася собі Мірослава. – Думала, що, як завжди, пройде, і вона знову буде веселою».
Але Мірослава залишилася одна. Зламалися материнські крила, що захищали її від жорстокого світу. І довелося швидко дорослішати. Так і потрапила до дитбудинку.
Там їй довелося викручуватися. Особливо страшно було вночі – їхні спальні ніхто не охороняв. Діти були жорстокі: дражнилися, билися. Хоч Мірослава його намагалася бути непро помітною, але й їй діставалося від старших.
Зовнішність у неї була невдалою. У тринадцять вона виглядала на десять – худорля, з курносим носом і веснянками. Зате навчання давалося легко.
Нова сім’я
У дитбудинку вона пробула недовго, може, рік, але цей час здався вічністю. У матері Мірослави була подруга з дитбудинку – Мар’яна. Її добра душа не дала дівчинці залишитися сиротою.
«Як оформити опіку над Мірославою?» – запитала Мар’яна директора, коли приїхала з чоловіком Богданом.
Директор уважала їх оком, і, мабуть, все сподобалося, бо попросила документи.
«Ви раніше знали дівчинку чи її матір?»
«З Мірославою – ні, а з її матір’ю ми виховувалися в одному будинку, – відповіла Мар’яна, а чоловік кивнув. – Нещодавно дізналася, що вона поміла, і знайшла її доньку».
Директор пояснила все, і незабаром, оформивши документи, Мар’яна з Богданом забрали Мірославу додому. У них вже була своя сім’я: Данило, майже шістнадять, і дванадцятирічна Софійка.
Мірослава одразу спробувала з ними подружитися, але нічого не виходило. Вони не приймали її, та більше – ревнували Мар’яну. Вона ж їхня мама, а тут з’явилася чужа дівчина, до якої батьки ставляться тепло.
Коли Мірослава щось питала Данила, він мовчки повертався й йшов у свою кімнату. Софійка теж не розмовляла, а якщо мами не було рядом – показувала язика й кривлялася.
«Може, я сама винувата, що не можу з ними зблизитися? – тихо мучилася Мірослава, дивлячись у дзеркало. – Справжня страхітлива, маленькі очі, веснянки. Хто цяке полюбить?»
Насправді ж вона була не така вразлива. Підлітковий вік, звісно, залишав слід, але вона занадто переживала, поручну ючись із Софійкою. Та була гарненькою, з кучерями, про які мічтала Мірослава, у неї ж – рухі прямисенькі.
Мар’яна намагалася любити її, ставилася ласкаво, як могла. Але часу не виходило – у них з Богданом була невеличка фірма з нерухомості, крутилися, як білки в колесі.
«Як добре, що наші діти прийняли Мірославу», – іноді казала Мар’яна, і чоловік згоджувався.
«Так, а буває й більше проблем – діти не знаходять спільною мови», – відповідав Богдан.
Вони так думали, бо не вникали в їхні стосунки – здавалося, все гаразд. Мірослава не скарж жувалась, а їхні діти мовчали. Але в кожному кипіло.
Дорослішання
Саме в тринадцять Мірослава зрозуміла, що життя – не цукерки.
«У мене більше немає маминих тепливіх турбот. Вона вже не скаже, щоб я вдягла шапку взимку, не прочитала казку на ніч. Я пам’ятаю, як вона дмухала на подряпані колени, мазала зелкою й стирала сльози. Тепер я знаю, як важко жити без рідної мами, навіть у добрій родині», – думала в себе Мірослава.
Вона намагалася не сваритися з Данилом і Софійкою. Поважала Мар’яну й Богдана, була вдячна вже за те, що вони забрали її.
«Мар’яна, звісно, добра жінка, але вона не стала мені справді близькою. Тому сумно, – думала перед сном Мірослава. – Але я стараюся їм сподобатися».
Так, вона прагнула всім до душі, шукала ласки. Іноді пригорталася до Мар’яни, але скоро вчилася приховувати це – Данило й Софійка зразу ж навстіж уходили.
Закінчувалася школа. Мірослава вчилася добре, тому одного разу сказала:
«Я хочу вступити до педагогічного інституту».
«Ну що ж, я тобі радий, – відповіла Мар’яна. – Навчання важливе, а ми допоможемо».
Робота з дітьми
Вона вступила й навчалася старанно. Після першого курсу дізналася, що потрібні вожаті для диттабору. Мірослава одразу ж погодилася – не хотіло ї
