Подарунок не за розміром
Ярослав повернувся з роботи в гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як завжди, а відразу з порогу гукнув:
— Кохана, я вдома!
Та тиша у відповідь пригасила його запал. Він зазирнув у кухню — і миттю знервувався. Оксана сиділа біля вікна, підперши щоку долонею. Очі червоні, обличчя похмуре.
— Оксанко… Що трапилося? — підійшов і обережно сів поруч.
— Мама заходила… — гірко видихнула вона. — Знову дорікання, знову гроші. Каже, що я брудота, що живемо «як у коморі»… А ти чого такий радісний?
Ярослав на мить завагався, потім усміхнувся:
— Тому що в мене для тебе сюрприз! Треба, щоб ти сама пібачила. Зачекай!
Вийшов і незабаром повернувся з великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Оксана неохоче розстебнула блискавку — і остолбеніла. Сумка була доверху наповнена готівкою.
— Це… Звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідусь. Прямо на роботу. Каже, хоче подарувати нам старт — усі свої заощадження, щоб ми жили у своїй хаті. Я спочатку відмовлявся, але він наполіг. Сказав, що я єдиний онук.
Оксана раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусі.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на дивані, обоє міркували, яку квартиру обрати, де купити меблі та як усе оформити. Щастя було близько — лише за крок.
Новосілля відсвяткували просто, але від щирого серця. Прийшли родичі, зокрема мати Оксани. Вона була, як завжди: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не дуже», і зразу ж вручила «подарунок» — їхній старий меблевий гарнітур.
— Ми вам меблі віддамо. Майже як нові. У спальню та вітальню, — гордо промовила вона.
Оксана ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, хоч би попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — лише все псуєш! До речі, про шубу пам’ятаєш?
— Подарунок уже готую. Але не шубу.
Ображена, мати пішла, не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрьох. За кілька днів до свята Оксана дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідусем.
Дід, почувши, що скоро стане прадідусем, раптом прослезився:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в ту мить, серед зимової тиші, з запахом ялинки та мандаринів у повітрі, зі сльозами в старого, з теплом і надією в серці, Ярослав зрозумів — ніякі чужі дорікання, ніякі спадкові шафи чи родинні нотатки не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.
