Дзвінок
Олена пообідала, вимила посуду й прилягла трішки відпочити. Чоловік поїхав до друга в село, щоб допомогти полагодити паркан. Повернеться лише завтра ввечері, адже в понеділок на роботу. Олена рік як пішла на пенсію, а Андрію ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав її з дрімоти. Вона не одразу збагнула, що це телефон.
— Так… — осиплим від сну голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран.
Хто ж ще міг їй дзвонити, крім доньки чи чоловіка? Андрій не любив телефонних розмов, отже, донька. Та жила з чоловіком у іншому місті й незабаром мала народити.
— Олено? Спала, чи що? — почувся в трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожилась Олена.
У телефоні луною пролунав демонстративно голосний зітхання.
— Ну й не впізнала мене? Скільки ж ми з тобою не бачились?
— Ганнусю?.. Як ти дізналася мій номер? — здивувалася Олена і чомусь зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Зустріла кілька років твою матір, вона й дала.
Олена пригадала, щось таке мама казала.
— Ти в місті? — Вона й сама розуміла, що запитала дурниці. Нащо дзвонити, якщо не через бажання побачитись? — Чула, що ти в Німеччину зʼїхала, — додала вона.
У трубці роздався сміх, який миттєво перейшов у стогін.
— Що з тобою? Ти де? — схвилювалася Олена.
— У лікарні. Саме тому й дзвоню. Можеш прийти до мене? Хочу щось сказати. І нічого не приноси, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — запитала Олена, остаточно прокинувшись.
— Важко говорити. Адресу надішлю смс-кою.
— А в… — почала Олена, але в трубці пролунали короткі гудки.
Незабаром прийшов лист із назвою лікарні. «Господи, у Ганнусі рак!» — Олена розгублено перечитала повідомлення.
Вона глянула на годинник — пів на шосту. Поки доїде, відвідування вже закінчиться. Пішла на кухню, дістала із морозилки курку на бульйон. Ганнуся казала нічого не брати, але ж як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон — не їжа, а ліки. Олена поклала курку розморожуватися у мийку, а сама сіла за стіл. Доньці двадцять вісім, отже, стільки ж минуло з останньої зустрічі з Ганнусею.
З віком Олена звикла зустрічати всі новини, навіть хороші, з обережністю. Після дзвінка не могла позбутися тривоги. І Андрія, як на зло, нема вдома. Може, і до кращого. Завтра зранку зварить бульйон, навідає Ганнусю й усе дізнається. Та ось заспокоїтися ніяк не виходить.
Ганнусю з десяти років виховувала баба по батькові. Ласки вона не знала й часто до пізньої ночі сиділа в Олени, разом робили уроки. Баба гнала самогон і постачала його місцевим пиякам. Батьки, звісно, теж пили. Дружини алкоголіків погрожували спалити бабину підпільну винокурню. Може, хтось справді доклав руку до пожежі, а може, як вважала міліція, батько заснув із запаленою цигаркою, але Ганнусині батьки не вибралися з палаючого будинку. Баба десь пішла, а Ганнуся, як завжди, була в Олени. Вони вціліли.
Після пожежі бабі з Ганнусею дали кімнату в гуртожитку. На спільній кухні самогон гнати забороняли. Баба відразу похмурішала, почала рахувати копійки і докоряти онучці за кожен зʼїдений шматок. Ганнуся годувалася в Олени.
Баба Ганнусину матір не любила, звала відьмою, казала, що та зчарувала її сина, через прокляту він і запив. Те, що вдома стояв даровий самогон, баба замовчувала. Мати Ганнусі була красунею. Рідкий чоловік, незалежно від віку, проходив повз, не звернувши на неї уваги. Батько шалено ревнував, навіть бив.
Ганнуся виросла й дуже нагадувала матір. Така ж висока, струнка, з густими русявими кучерями, чорними очима й пухкими губами. Веснянки по обличчю зовсім не псували її, навпаки — надавали золотавого відтінку.
Відразу після школи Ганнуся втекла з дому з якимось заїжджим хлопцем. «Недобра, вся в матір», — зітхала баба.
Матері Олени їхня дружба не подобалася, хоча й шкодувала бідну дівчину. Коли та втекла з міста, навіть із полегшенням зітхнула. Завжди боялася, що Ганнуся зіб’є Олену з путного шляху. Що їх повʼязувало? Сама Олена теж не знала, хоча з Ганнусею було весело.
Олена закінчила технікум, почала працювати, познайомилась з Андрієм і вийшла за нього. Через рік народила доньку. Чувала лише плітки про Ганнусю.
Мати Олени працювала, не могла допомогти, а ввечері, коли Андрій був удома, приходити соромилася. От і вертілася Олена сама, від втоми буквально падала з ніг.
Єдине, про що мріяла тоді, — виспатися. Ледве закривала очі під час годування доньки — і миттєво провалювалася в сон. Схоплювалася, перелякавшись, що випустила дитину чи та задихнулася під вагою грудей. ДонОлена взяла таксі, щоб повернутися додому до Андрія, де чекало на них тихе щастя, яке вони вибороли роками.
