На порозі стояв незнайомець, який наче вийшов із мартівського сну.
Володимир ще зі шкільних років покладав серце до Ганнусі. Шепотів їй записки, кидав паперових журавлів через увесь клас, робив усе, аби стати помітним у її кольорових мріях.
Та серце Ганнусі пурхало до Арсена кучерявого, засмаглого капітана шкільної баскетбольної команди, що завжди носив із собою синьо-жовтий мяч.
Вона анітрохи не помічала незграбного Володю, з вічно неупорядкованими зошитами й мрійливим поглядом у вікно.
Згодом Арсен почав зустрічатися з Соломією з сусіднього класу, трохи смішливою, трохи загадковою.
Після дзвінкого останнього дзвоника і випускного Володя надумав знову причарувати серце Ганнусі. Він простяг із долоньки срібне кільце просто під тремтячими ліхтарями шкільного двору, та почув лише одне слово: «Ні!» лунке, мов розбитий келих у нічній тиші.
Ганнуся й гадки не мала пускати його у своє літо життя.
Минув час. Після університету вона влаштувалася бухгалтеркою у невеличке підприємство у Львові. Там її погляд зачепив Євген Миколайович, керівник відділу, темноволосий, вихований, з примружкою досвіду у зморшках біля губ.
Він здавався схожим на героя старого фільму, і Ганнуся не помічала, що на обручці блищить ще один світ. Дружина і малюк ніщо не заважало їй закохатися у цей ідеал.
Євген Миколайович обіцяв: «Ось трохи, і все зміниться. Ти моє сонце, я все для тебе залишу позаду»
Якісь роки промчали витавром, і Ганнуся навчилася святкувати Новий рік сама під сивими вікнами приватного будинку на околиці Львова. Стіл завжди був накритий для однієї, дзеркало не танцювало подвоєнь.
Одного разу в супермаркеті вона побачила Євгена з дружиною та ніжно тримала його лікоть, під серцем носила нове життя, а він лагідно піклувався про неї, брав на плечі важкі пакунки, і зникали вони разом за другом у темряві між ялинками припорошеної автостоянки.
Сльози солоніли у Ганнусі на щоках до самого дому. Вранці вона подала заяву на звільнення.
Наступав Новий рік, але в грудях був холод, в холодильнику порожньо, а сніг малював дивакуваті візерунки на склі.
Аж тут виявилося, що й котел захворів на мовчання будинок замерзав у обіймах зими.
Викликати майстра, дізнатися ціну в усіх слюсарів несподівано проснувся апетит до гривень, неначе святкова страва.
Розгубившись, Ганнуся набрала Ларису подругу з дитинства, яка колись навчила її розрізати яблука на шість частин і розводити чай з варенням. Лариса пообіцяла: «Зараз скажу Назару він цей холод прожене!»
Минуло, як у сні, дві години; несподіваний дзвінок у двері вирвав її з думок.
На порозі стояв чоловік з добрими очима й знайомою усмішкою. Придивившись, вона впізнала це ж Володя, запах дитинства і першої закоханості.
Вітаю, Ганнусю! Тобі тут, мабуть, уже геть зима докучає?
А ти як тут опинився?
Начальник подзвонив: «Є адреса, треба рятувати дівчину від морозу може, знаєш її?» От і я тут. Ти воду з радіаторів спустила, щоб труби не луснули?
Та ні, і не знаю як.
От дивина! Добре, що мороз ще не гризе до кісток.
Володя швидко, ніби чаклун, злив воду, полагодив котел і вже мчав купувати недостаючі деталі у ближній магазин.
За годину у хаті потеплішало. Володя вмив руки й ніби між іншим промовив:
Слухай, бачу, що кран підтікає, а лампочка мерехтить, чоловік твій не встигає чи як?
У мене нема чоловіка, розгублено усміхнулася Ганнуся.
Що, все принца виглядаєш?
Хіба що у снах Немає нікого
То чому ж мені тоді колись відмовила? підморгнув Володя.
Вона промовчала, бо слова розтанули десь у грудях, як сніг у березні.
Він лагідно полагодив кран, поміняв лампочку, і тихенько покинув її оселю.
Вночі Ганнуся згадувала вечори у старій школі, тепло цукрової вати на ярмарку і очі хлопчика, який любив так щиро, що навіть зорі світилися яскравіше.
Володя змужнів, виріс статним, волосся вкрилося міддю, а усмішка залишилася саме тією, з дитинства.
Вона навіть не встигла спитати: а чи є в нього хтось?..
Настав тридцять перший грудня. За вікном іскрився сніг, час завмер між годинникових стрілок.
Раптом знову дзвінок. Ганнуся, не чекаючи гостей, повільно піднялася й відчинила.
На порозі стояв Володя, у новому костюмі, з букетом синіх айстр.
Ганнусю, я ще раз тебе питаю. Чи станеш ти моєю дружиною? Чи чекатимеш ще на принца довіку?
Ганнуся не змогла стримати сліз тільки кивала та сміялася крізь сльози.
З другої спроби, але пропозиція нарешті торкнулася її серця.
