Новорічний сюрприз для свекруги
За святковим столом у свекруги, Ганни Михайлівни, я, Оксана, сиділа, насолоджуючись її фірмовими олив’є та чекаючи на бій курантів. Раптом мій чоловік, Андр, дістає з кишені конверт і з усмішкою подає його мамі: «Мамо, тут квитки в Туреччину, ти ж так мріяла про море! І ще білети на поїзд до Львова, щоб зручніше було дістатися до аеропорту». Я ледь не впустила виделку від здивування. Туреччина? Львів? Невже це мій Андрійко, який зазвичай дарує мамі квіти та цукерки, вирішив відправити її у таку далеку подорож? Я сиділа, моргаючи, і в голові крутилося: коли він встиг це все організувати, і чому я, його дружина, дізналася останньою?
Ми з Андрієм одруження п’ять років, і що Новий рік святкуємо у його батьків. Ганна Михайлівна — жінка енергійна, все життя пропрацювала вчителькою, а тепер на пенсії займається городом та громадською роботою. Вона любить розповідати, як у молодості мріяла подорожувати, але далі Карпат так і не виїжджала. «Ох, як би хотілося до моря, подивитися на історичні пам’ятки!» — зітхала вона, показуючи нам старі листівки. Я завжди думала, що це просто мрії, на кшталт «хочу на Марс». Але Андрій, виявляється, слухав уважно. А я, наївна, навіть не підозрювала, що він готує такий сюрприз.
Того вечора стіл ломився від їжі: олив’є, холодець, запечена курка, вареники — Ганна Михайлівна постаралася на славу. Ми всі разом піднімали келихи, жартували. Я допомагала свекрузі на кухні, нарізала салати, і все йшло, як завжди. І раптом Андрій встає, ніби хоче тост сказати, але замість цього дістає той конверт. «Мамо, — каже, — ти все життя для нас старалася, тепер твій час». Ганна Михайлівна відкрила конверт, прочитала, і очі їй заблищали. «Андрійку, це правда? Туреччина? Я ж тільки мріяла!» Вона ледь не заплакала, обняла його, а я сиділа, ніби грім ударив.
Чесно, я була в шоці. Не те щоб я була проти — Ганна Михайлівна заслуговує на такий подарунок, вона чудова жінка. Але чому Андрій мені нічого не сказав? Ми ж разом плануємо витрати, разом обираємо подарунки! Я подарувала свекрусі хустку та крем для рук, а він — квитки у Туреччину! Це все одно, якби я прийшла з букетом волошок, а він — з діабандольцем. Я посміхалася, вітала їх, але всередині кипіло. Коли ми залишилися на кухні наодинці, я прошепотіла: «Андрію, ти коли це встиг? І чому мені ні слова?» Він лише знизав плечима: «Оксанко, хотів зробити мамі сюрприз, ти б почала сперечатися, що дорого». Сперечатися? Можливо, я б просто хотіла бути частиною цієї ідеї!
Ганна Михайлівна була на сьомому небі. Відразу почала планувати: «Треба купити капелюх, а то в Туреччині спекотно! І валізу нову, моя вже стара». Я слухала, кАле тепер, коли вона так щаслива, я зрозуміла — головне не те, хто організував сюрприз, а те, що ми можемо дарувати близьким такі яскраві моменти.
