«Сюрприз» від колишнього
Тарасе, стій! вигукнула Олеся у відкрите вікно, і слова розлетілися у повітрі, як пір’їни кульбаби.
Та хлопець не чув її може, бо вже сидів у своїй сіро-зеленій «Таврії» й підкручував ключ запалення так, ніби скручує світу голову. Олеся схопила телефон і, не відчуваючи себе, вибігла з квартири, залишивши за собою примарний слід босих ніг по підлозі.
Поки вона стрибала схожими на спіральні сходи поверхами панельного будинку в центрі Харкова, світ навколо дивно гойдався, а номер Тараса вона набирала знову й знову, ніби хотіла зловити спів дзвону, якого не існує.
А у своїй голові вона тримала тільки одне прохання: «Тільки б встигнути! Тільки б не зник!» І відчувалося, що небеса, замість хмар, розійшлися, аби пропустити її мольбу.
Як розбурханий вітер-хорт, вона вискочила на двір, а Тарас ще все сидів, грів машину. У нього на обличчі зявився подив, коли Олеся, без верхнього одягу, спинилася поруч.
Що сталося? Ти на себе не схожа!
Там… під… аж дихати їй було важко під машиною твоєю…
І вже не зважала ані на холодний, як чавун, сніг, ані на липкі плями на джинсах: упала навколішки й рушила під автівку.
Повернулася з-під машини, тримаючи худого безхвостого кота, в якому втекли всі барви тільки очі світилися, як два уламки березневого неба.
Олеся, що ти виробляєш? Мені ж на роботу, буркнув хлопець.
Під твоєю машиною кіт сидів. Я з вікна його помітила. Думала, ти рушиш і…
Ну і що? Через кота весь двір на вуха підняла? хмикнув Тарас.
А хіба коти не хочуть жити? наївно і гостро поглянула на нього дівчина.
Гаразд… зберегла кота геройка. Ось повернешся, можеш взяти цукерку з вази, посміявся хлопець, і в «Фейсбук» пост написати. А мені справді треба йти. Побачимось увечері.
Олеся залишилася з котом на руках і здивовано дивилась, як машина веде Тараса геть з її життя. Вона раптом помітила в хлопцеві щось гостро холодне, чого раніше не бачила.
Подивилася на кота: і той ледь-ледь жеврів, але в його погляді, як в глибині криниці, вона вловила вдячність. Справжню, мов молитва Матері Божої.
З котом Олеся повернулася додому, одяглася, взяла трохи гривень і викликала таксі.
Куди їдемо? спитав водій, в якого борода була схожа на пух тополі.
До ветеринарної клініки, я казала по телефону. Якнайшвидше.
Щось з котиком? подивився він через дзеркало.
Та біда з ним, допомога потрібна…
Гаразд, знаю одну добру клініку на Салтівці. Там лікарка Галка тварин буквально з пекла витягує.
Пятнадцять хвилин, і Олеся була серед безлічі людей з кошиками, коробками, клітками як у дивному ринку пристрастей.
Що трапилось з вашим? спитала бабця з маленькою собачкою, схожою на київську ватрушку.
Під машиною знайшла… Мабуть, цілу ніч на морозі… зітхнула Олеся.
Ой леле! Проходьте перша, у нас з Жуком сьогодні тільки профогляд, а у вас важливіше. Свої люди…
Олеся нарешті опинилася в кабінеті лікаря. Від хвилювання худий час розтягувався, як холодець, її серце билося дико.
Результатів аналізів треба було чекати, а Тарас дзвонив і дзвонив вона скидала дзвінки, щоби не відволікатися.
Це вуличний кіт? задумливо зронив лікар, оглядаючи пухнастого.
Так… під машиною сидів невідомо скільки.
Тут і обмороження, і ціла колекція хвороб. Лікування буде тривати довго й коштуватиме, відповідно… Чи готові взяти відповідальність?
Олеся зазирнула в котячі очі там читалася спокійна згода прийняти будь-яке рішення.
Я готова. Буду піклуватись стільки, скільки треба. Хоч до старості.
Тоді залиште котика у нас на кілька тижнів, потім заберете додому та лікуйте згідно рекомендацій. Ви молодець, таких людей зараз мало.
Олеся пообіцяла коту повернутися і вже, виходячи, почула найтихіше «мяу» десь між сном і всесвітом.
Вечірня Олеся повернулася додому обірваною ниткою думок. Там її зустрів Тарас злий, як зіпсований кефір.
Де ти була весь день? Я дзвонив, а ти мовчиш!
В клініці. Цілий день. І втомилась, відповіла, знімаючи тонкошерсті черевики з Тарасового порогу.
З котом? Серйозно?
З тим самим, якого з-під твоєї машини дістала. Давай поговоримо завтра.
Ти весь день витратила на чужого кота? А я з голоду зникаю… Прийшов, а тут порожньо і корму нема.
Тарасе, ти ж не хлопчик. Є вареники в морозилці звариш! Розумію, що не ресторан, але…
На смітнику я себе знайшов, чи як? обурився хлопець.
Незважаючи на образу, Олеся приготувала вечерю, яку він навіть не подякував.
Два тижні потому Олеся забрала кота, що вже мав ім’я Мирон, з клініки, вдома все підготувала, та Тарасу нічого не сказала, щоб не здіймати бурю раніше часу.
Та коли Тарас побачив кота, здійняв такий скандал, що навіть посуд тріщав.
Ти принесла бродячого кота в дім? Олеся, ти у здоровому глузді?
Я рятувала кота й відповідаю за нього!
Скільки ти потратила на це грошей? Це ж твої бувші!
Це МОЇ гроші. Ти ж мені не звітуєш.
Тарас все більше ставав чужіший і гостріший.
В ту ніч Олеся спала одна, і довго думала: їхнє життя стало іржавим і затхлим, а голос Тараса гострим, як бабусин ніж для хліба. Але кожен заслуговує на ще один шанс…
Та той шанс хлопець витратив на нові сварки і образи.
Якось Олеся, набравшись спокою, сказала:
Тарасе, ми один одного не любимо. Давай не мучити ані себе, ані кота.
То це все через кота?!
Якщо не можеш прийняти кота шукай іншу квартиру. Або найди ту, хто не любить котів.
Вранці мала бути її зміна, тож розставання підійшло як магічний ритуал.
Поки Олеся збиралася на роботу, Тарас зі злістю пакував свої речі, компютер, інструмент з балкона. Вона попросила лишити ключі у скриньці, у відповідь лише мовчання і сповнений злості погляд.
По обіді Олеся їхала додому, і за кермом був той самий таксист, що якось відвіз її з Мироном.
Як ваш Мирончик? усміхнувся крізь дзеркало.
Живий. Можна швидше додому?
Коли дісталась своєї домівки, двері були зачинені, ключів не було, речей Тараса теж. Але найбільше вразило інше: не було Мирона. Не було й переноски.
В паніці Олеся почала дзвонити Тарасу.
Чого забрав Мирона?! кричала у телефон.
Сюрприз, Олесю! Подивимось, як ти приповзеш до мене.
Ти що, не розумієш, коту потрібне дієтичне харчування, він захворіє!
Та хлопець вимкнув телефон, лишивши у пекельній пустці.
Вночі Олеся нічого не бачила перед очима окрім пташиного тінню: куди поїхав колишній, як віднайти Мирона?
Вранці вона поїхала до Тараса на роботу ні його, ні слідів. Директор мовив: «Пішов у відпустку»…
На виході Олеся почула:
Підвести вас?
Такий самий таксист виглядав з машини, мов старий знайомий знову повторює той самий сон.
Додому… тільки й змогла сказати.
Поки їхала, отримала дзвінок із незнайомого номера. Жіночий голос:
Олеся, вітаю. У нас Тарас зупинився ночувати. З ним кіт такий нещасний, увесь час плаче. Бачу не його ця тварина…
Не годуйте нічим, йому тільки спеціальна їжа. Я приїду!
Таксист, ледь почувши адресу, завів машину так, ніби кудись поспішав разом з її тривогою.
В три стрибки Олеся добігла до потрібного поверху, забрала Мирона у переносці, подякувала дівчині та відразу знову опинилась у таксі.
Коли будинок, де Тарас тримав Мирона, лишився в далекому дзеркалі заднього виду Олеся змогла нарешті вдихнути. І проплакала всю зворотню дорогу: за доброту бабусі у клініці, таксиста, дівчини…
Хочете, я побуду поруч на випадок, якщо ваш колишній опиниться біля під’їзду? спитав таксист.
Дуже хочу… зраділа Олеся.
Того самого дня замінила замки, а Віктор (так звали водія) грався з Мироном на руках. Кіт урчав від щастя, а Олеся вперше за довгий час відчула вдячність до світу. З цього і виростає любов…
Про Тараса можна сказати лиш кілька теплих (чи ні) слів. Колишній колега вигнав його з квартири, щойно почув, що той кричав на господиню. А на роботі попросили написати заяву «за власним бажанням».
Чому? дивувався Тарас.
Бо час бути людьми, не тінями, відповів начальник.
Тарас повернувся на свою малу батьківщину, а Олеся зрозуміла: не треба мучити себе, кота чи кого-небудь іншого. Бо добре завжди повертається…
І поки на землі є ті, хто підставить лікоть у потрібний момент, добро ніколи не зникне з цього світу.
