Колишній випадок, що все змінив: як доля прийшла у бризках з калюжі
На кухні, за чашкою гарячого чаю та шматочком медового торта, Катря та її бабуся Марія Опанасівна насолоджувалися тихим вечором. Ювілей — це ж не пустяк: 75 років, шумне сімейне свято вже минуло, гості розійшлися, а насамоті вдвох — найщиріша розмова.
— Ось ти кажеш, бабусю, що чоловіки люблять очима… — раптом почала Катря, опустивши погляд. — То тоді поясни мені: що зі мною не так?
— Та все з тобою гаразд, дитино, — твердо відповіла Марія Опанасівна. — Розумна, гарна, добра, вихована. Ще чого треба?
— То чому ж я сама? Мені вже двадцять п’ять, бабусю… У моїх подруг родини, діти, а я… наче в глухому куті.
— Ще не зустріла свого чоловіка, ось і все, — тепло усміхнулася бабуся. — А от був же у тебе хтось… як його… Олег?
— Був, — кивнула Катря. — Поки не виявилося, що він одружений. Пішов так само тихо, як і з’явився.
— Правильно, що прогнала, — буркнула бабуся, стиснувши в пальцях серветку. — Одружені — це не про любов, а про чужий біль. Ти все зробила як слід. Але твоє щастя обов’язково тебе знайде. Побачиш.
Наступного ранку в повітрі відчувався легкий мороз. Катря поспішала на роботу у новому білому пальті, обминаючи калюжі та ожеледь. Думи блукали десь далеко, доки на неї не випіснула брудна хвиля — просто з-під колес.
Обляпала з голови до ніг. Біле пальто миттєво перетворилося на сіро-буре. Катря завмерла, відчуваючи, як сльози підступають до горла.
— Пробачте! — до неї кинувся чоловік у дорогому кожусі. — Йой, я вас не помітив. Ви ще й на ногах тримаєтесь?
— Мені від ваших вибачень не легше! — скрикнула вона. — Як тепер йти на роботу?
— Давайте я вас підвезу. І пальто одразу до клінінгу. Ми його відчистимо, чесне слово. Мене, до речі, Богдан звуть.
— Катря…
Він допоміг їй перейти дорогу, відчинив двері авто та повез спочатку до офісу, а потім — пальто до чищення. День проминув у тривожному очікуванні, але Катря забула запитати у Богдана телефон і тепер мучилася: як його тепер знайти?
Ввечері, стоячи біля дверей офісу, вона вже викликала таксі, коли раптом почула:
— Катю!
До неї біг чоловік із букетом. Олег. Той самий.
— Нам треба поговорити!
— Нам більше нічого говорити! — різко відповіла вона. — Іди до своєї дружини!
— Я так просто не піду, — схопив її за руку. — Катю, ти мусиш мене вислухати…
— Руки геть! — почувся голос позаду.
Перед нею стояв Богдан. Впевнений, рішучий, суворий. Він накинув їй на плечі вже чисте пальто та повернувся до Олега:
— Це моя жінка. Не смій її чіпати.
— Що? — Олег розгубився. — З яких це пір?..
— Усе гаразд, Бодю, — сказала Катря, посміхаючись. — Я його взагалі не знаю.
Вони сіли в машину, і вона тихо прошепотіла:
— Дякую. Ти врятував мене.
— Дурниці, — усміхнувся він. — Але я розраховував щонайменше на вечерю в обмін на пальто.
— А я думала — як мінімум на весілля, — відповіла Катря.
Через півроку в тому ж домі, де бабуся Марія Опанасівна святкувала ювілей, зібралася вся родина — тепер уже на весілля Катрі та Богдана.
І лише одна посміхалася з особливим розумінням у очах — Марія Опанасівна.
— Що я тобі казала, Катрусю? — прошепотіла вона онуці. — Доля й у калюжі знайде шлях…
