Поворот долі: нове життя Марічки
Марічка смажила на кухні сирники, коли раптом почула дзвінок у двері. Швидко витерла руки об фартух і пішла відчиняти. На порозі стояли двоє незнайомців — чоловік і жінка, вже немолоді, але зі спокійними, стриманими обличчями.
— Ви Марічка? — першою заговорила жінка, усміхнувшись. — Ми батьки Олега. Можна до вас?
Ім’я, яке пролунало, ніби громом вдарило Марічку. Олег — той самий, що колись обіцяв їй вічне кохання, а потім зник, коли вона сказала про вагітність. Вона на мить завмерла, але все ж кивнула і відступила, пропускаючи гостей.
За чашкою чаю розмова пішла повільно. Подружжя з теплом згадувало сина, немов той був ангелом. Марічці було боляче слухати — адже саме він залишив її з найгірнішою зрадою в житті. І коли вона вже збиралася попросити їх піти, жінка раптом промовила:
— Зрозумій нас правильно. Зараз багато ошуканців, багато брехні. Ми не сумніваємося в твоїх словах, але… — вона завагалася. — Зроби тест. Якщо хлопчик справді наш онук — ми хочемо бути поруч. Допомагати, підтримувати, бути родиною.
Марічка погодилась. І коли результати підтвердили батьківство Олега, гості повернулися не з порожніми руками: іграшки, одяг, конверт із грішми… Але це ще не було кінцем.
Через тиждень їй подзвонили. На зустрічі вони передали документи: однокімнатна квартирка у старомунірі, без ремонту, але тепер — її та сина. Подарунок. Сюрприз. Новий початок.
Марічка не стримала сліз, стоячи посеред цієї кімнатки. Старий диван, обдерті шпалери, тьмяна люстра… але це був їхній куточок, її дім. Вона розчинила вікна, впускаючи всередину свіже повіт і надію.
А все починалося інакше.
Три роки тому вона приїхала до міста, зняла кімнату у буркотливої баби Параски і влаштувалася в магазин. Була сама, з клопотами, але з мрією. А потім зустріла Олега — високого, з міцними руками, з упевненою усмішкою. Здавалося, от воно — щастя.
Але варто було їй сказати про вагітність, як він миттєво перетворився на чужого: «Ти з глузду з’їхала? Яка дитина? Це не від мене. Прибирай». І пішов.
Вона плакала цілу ніч. Баба Параска, у якої вона жила, вислухала, поохала, а потім сказала: «Якщо народжуватимеш — живи, не вижену. А якщо ні — шукай іншу кімнату. Я дітей не вбиваю».
І Марічка залишилася. Народила. Працювала. Жила. Усе заради сина.
А потім баба Параска зникла на день. Ввечері зізналася: «Я знайшла адресу батьків Олега. Пішла до них. Він помер, уявляєш… А вони навіть не знали про вас». Марічка мовчки плакала вночі, усвідомлюючи, що навіть якщо й ненавиділа — десь у глибині все ще любила.
І ось, через два тижні після тієї розмови, у двері постукали його батьки…
Тепер усе інакше. Квартирка — хай і старувата, але своя. Баба Параска, яка тепер стала справжньою бабусею, що дня приносить їм пиріжки. Марічка працює віддалено та підробляє у пекарні. Син росте веселим і добрым.
Вона стоїть біля вікна, обіймаючи теплу чашку, і посміхається.
— Бабусю, а ми коли знову поїдемо до тебе?
— Скоро, серденько. Дуже скоро.
Іноді життя робить неожиданні вигини. Головне — не боятися йти далі.
