**Зрадницький сюрприз: Таємний план свекрухи**
Я ще спав, коли різкий дзвінок у двері розірвав ранкову тишу нашої квартири в передмісті Вінниці.
— Андрію, відчини, — пробурмотіла Оксана, штовхаючи мене в бік.
— Сплю, — буркнув я, натягуючи ковдру.
Оксана, зітхнувши, вибралася з-під теплого ковдру й, шаркаючи капцями, поплелася до дверей. Відчинивши, вона завмерла: на порозі стояла свекруха.
— Ганно Степанівно? Що ви тут робите? — очі Оксани округлилися від здивування.
Свекруха, не вважаючи за потрібне відповідати, мовчки увійшла в квартиру, залишаючи за собою шлейф гіркого аромату парфумів.
— Хто там? — я, протираючи очі, з’явився у коридорі.
— Мовчиш? Ну, розкажи дружині про наш сюрприз! — Ганна Степанівна глянула на мене зі злегка зневажливою посмішкою.
— Який сюрприз? — Оксана різко обернулася до мене, відчуваючи, як серце стиснулося від поганого передчуття. Вона зрозуміла, що щось приховують, але навіть уявити не могла, який удар її чекає.
— Знову? — Оксана дивилася на мене з розпачем. — Ми ж минулого тижня були у твоєї мами, допомагали! Я втомилась, Андрію, давай хоча б ці вихідні проведемо удвох, спокійно…
Її голос тремтів, очі благали, але я залишався непохитним.
— Оксанко, ти ж знаєш, мамі зараз важко. Після смерті батька вона сама, не справляється. Я її єдиний син, мушу допомагати.
— І навіщо вона тепер приїхала? — Оксана намагалася стримувати себе.
— Я казав, їй потрібні шпалери, світло-бежеві, і ще дрібниці для ремонту.
— А замовити онлайн не можна? — спитала вона з надією.
— Вона не вміє. Поїдемо у вихідні, заодно прогуляємось.
— Прогуляємось у будівельному? От розвага! — фыркнула Оксана, образа кипіла в грудях.
Але псувати вихідні вона не хотіла. Взяла телефон, швидко замовила все зі списку з доставкою, сама вибрала матеріали, сама оплатила. Свекрусі лишилося лише прийняти замовлення. Здавалося, тепер Ганна Степанівна не знайде приводу з’являтися до нас у місто. Доставка призначалася на вечір п’ятниці, і Оксана з полегшенням видохнула, думаючи, що все під контролем.
Яким же був її шок, коли в суботу вранці свекруха з’явилася з величезними пакетами, набитими шпалерами й банками фарби.
— Ви що, хотіли, щоб я сама таке тягала? — Ганна Степанівна обвела невістку холодним поглядом. — Андрію, ти їй нічого не сказав?
— Ганно Степанівно, це ж мав бути сюрприз, — Оксана, усе ще у піжамі, нерішуче бурмотіла, стоячи в коридорі.
— Оцінила, — свекруха скривила губи й перевела погляд на мене. — Що мовчиш, як у роті води набрав? Розкажи дружині про наш сюрприз!
— Який? — Оксана обернулася до мене, голос задрижав. Вона відчувала, що зараз її світ рухнеться.
— Я переїжджаю до вас на кілька місяців, — з тріумфуючою усмішкою оголосила Ганна Степанівна, знімаючи пальто.
Оксана не встигла переварити цю новину, як свекруха кинула новий удар:
— А ви — до мене в село.
Ганна Степанівна величаво пройшла на кухню, а Оксана, схопивши мене за руку, шалено прошепотіла:
— Що це за новини? Які переїзди? Ми ж це не обговорювали!
— Вибач, не встиг сказати, — я знизав плечима, ніби йшлося про дрібницю. — Мама запропонувала. Не хвилюйся, ми ж не завтра їдемо.
Оксана, стримуючи гнів, пішла у спальню. Сваритися при свекрусі вона не наважилася, але всередині все кипіло. Ввечері я нарешті пояснив.
— Оксанко, подумай, це ж шанс! Зробимо ремонт у селі, як ти захочеш. Додаси у портфоліо, клієнти повалять! Поки ремонтуватимемо, поживемо там. Мама в її віці не може дихати будівельним пилом, а за робітниками слідкувати треба.
— І це маю робити я? — Оксана захлинулася від обурення.
— Та що тут такого? Тобі ж потрібна робота, ми з мамою про тебе дбаємо!
— Турбота? Виселити мене в глушину? Я не хочу! Мені подобається наша квартира!
— Ми ж не зараз їдемо, — відмахнувся я. — Шпалери ти вже замовила, почнемо з однієї кімнати, щоб мамі було комфортно.
— А як вона дихатиме будівельним пилом? — зі злістю спитала Оксана.
— Вікно відчинимо, не помітить. Але контролюватиме. Та й взагалі, ми не в такому становищі, щоб їй умови ставити. Квартира її, а будинок за документами — мій.
— Квартира її лише тому, що ти не вступив у спадок! — спалахнула Оксана.
— Не лізь у наші сімейні справи! — різко сказав я. — Ми з мамою все вирішили. Я її єдиний спадкоємець, тож усе одно буде наше.
— Якби квартира була на тебе, твоя мати не виганяла б нас у село! А тепер через твою безтурботність ми маємо там жити!
Ганна СтепанівнаОксана зідхнула і зрозуміла, що доведеться боротися за своє щастя — не словами, а вчинками, які переможуть цю заплутану гру.
