Отака історія відбулася зі мною, звати мене Софія, і живу я в Києві разом із чоловіком Тарасом. Все почалося дванадцять років тому, коли я приїхала до столиці вчитися в університеті. Закінчила, знайшла роботу, а потім доля звела мене з Тарасом. Ми зустрічалися рік, а потім одружилися.
Перші роки ми жили у його батьків, відкладаючи кожну гривню, щоб купити свою оселю. І ось нарешті ми придбали затишну двокімнатну квартиру — з іпотекою, звичайно, але це був наш власний куточок, наша маленька фортеця.
Здавалося б, тепер можна жити й радіти. Але разом із квартирою на нас обрушилася хвиля несподіваних гостей. Родичі — хто б сумнівався! — почали один за одним приїжджати до Києва «навідатися» та «побачити місто». Але жодному з них не хотілося платити за готель, адже у нас же «дві кімнати», отже, місця має вистачити…
Цього літа, після багатьох років без справжньої відпустки, нам із Тарасом вдалося нарешті узгодити терміни. Ми мріяли про море. Купили квитки на 15 червня, я з головою пірнула у збори — валізи, документи, плани.
І от 10 червня мені телефонує моя двоюрідна сестра Марічка. Весела така:
— Софійко, ми тут подумали і вирішили: 20-го приїжджаємо до вас усією родиною! Я, чоловік і донька! Зустрінеш нас?
Я на хвилину завмерла, а потім спокійно пояснила:
— Марічко, ми з Тарасом їдемо на море. Нас не буде вдома.
Її відповідь мене, м’яко кажучи, здивувала:
— Яке ще море?! Здавайте квитки! Ми ж рік не бачилися! Родина ж важливіша!
Я зітхнула і рішуче відповіла:
— Ні. Ми їдемо відпочивати, як і планували. Квитки куплені, речі зібрані. Навіть заради тебе, Марічко, я не скасовуватиму відпустку.
Сестра кинула трубку. Я знизала плечима і продовжила збиратися. 15-го ми, як і планували, полетіли. Сонце, пляж, щастя.
А ввечері 20-го дзвонить телефон. Номер Марічки. Я автоматично беру трубку — і чую крик:
— Софія! Де ви пропадаєте?! Ми стоїмо біля ваших дверей, дзвонимо, а вас немає! Це ж безчестя!
Я спокійно відповіла:
— Ми на морі, Марічко. Я ж попереджала.
— Я думала, ти жартуєш! Щоб ми не приїжджали!
— Ні, я говорила серйозно.
— І що нам тепер робити?!
— Знімайте готель. Або повертайтеся додому.
— У нас немає грошей на готель!
— Тоді вирішуйте самі. Ви дорослі люди. Я зробила те, що мала — попередила.
Розмова на цьому закінчилась — Марічка знову кинула трубку. І більше не дзвонила.
Пізніше я дізналася, що сестра рознесла по всій родині «жахливу новину»: мовляв, я така невдячна й безсердечна, кинула рідну кров без даху над головою! І найболючіше — майже всі родичі її підтримали. Вони вважають, що я вчинила погано, що мала «якось викрутитися» заради гостей.
А я ось стою на своєму: у чому моя провина? У тому, що після багатьох років важкої праці захотіла провести відпустку з чоловіком на морі? У тому, що попередила про свій відʼїзд заздалегідь?
У Марічки було все: інформація, час на планування, можливість змінити дати. А гроші на готель — це вже її проблема, а не моя обов’язковість.
І знаєте, що я усвідомила після цієї історії? Іноді навіть рідні люди не поважають твої межі. Вони очікують, що ти завжди пожертвуєш собою заради їхнього комфорту. А якщо ні — перетворюєшся на «зрадника».
Ні, я більше не буду вибачатися за те, що обрала себе. Ні перед ким.
А ви як вважаєте — чи мала я рацію?
