Якби не випадок з водою
– Ну добре, ось мій номер телефону, влаштовуйтесь, я побігла, бо завтра вночі літак – вилітаю у відпустку, – на ходу говорила Ганна Степанівна, господарка квартири, яку щойно здала Олені. – Якщо щось, дзвоніть. До побачення.
– Добре, до побачення, – трохи збентежено відповіла Олена, досі тримаючи в руці договір і довіреність на взаємодію з обслуговуючою організацією – про всяк випадок.
– Швидка й дотепна господарка цієї квартири, хоча, зрештою, такими вони й мають бути, – подумала Олена.
Їй подобалася ця орендована квартира у новому будинку, а вид із вікна просто чудовий: ліс неподалік і річечка, яка навіть у морози не замерзає. Чому – ніхто не знає. Місцеві жартували, що в ній тече незамерзайка.
Олена живе в квартирі вже півтори тижні, повертається з роботи вже у темряві – на вулиці зима. Сусідка навпроти, Наталія Іванівна, наймиліша й добра жінка похилого віку, зайшла до Олени вже на третій день.
– Добрий вечір, – спокійно сказала вона. – Наталія Іванівна, сусідка навпроти. Давайте знайомитися, раз ви тут оселилися. Сусідів треба знати в обличчя й дружити з ними, – ніби пояснювала Олені, ніби сама собі.
– Вітаю, заходьте, Наталія Іванівна. Мене звати Олена, дуже радий вашому візиту. І справді – живу й нікого не знаю, – привітно відповіла Олена. – Давайте пити чай, хоч нічого особливо смачного в мене немає, ось шоколадка.
– Дякую, Оленко, дякую. Але я запросила тебе до себе. У мене пиріг із яблуками, ще теплий. Ходімо. А взагалі, вибач, я буду з тобою на «ти». По-перше, ти молода, по-друге, ми сусіди, а по-третє, я – колишня вчителька, тому з учнями завжди на «ти», – посміхнулася вона теплою усмішкою.
– Мабуть, вона була чудовою педагогом, – мигнула думка в Олени, а вголос вона відповіла:
– Ой, дякую, Наталія Іванівна, от несподівано на пиріг потрапила! – засміялася вона. – Пиріг із яблуками – це завжди добре.
Олена засиділася у сусідки, але нітрохи не шкодувала – Наталія Іванівна виявилася чудовою співрозмовницею. Розповідала багато історій про школу, своїх учнів, зізналася, що сумує на пенсії, але… таке життя, роки беруть своє.
Олені було двадцять вісім, заміжньою вона не була. Три місяці тому розійшлася з хлопцем – занадто він був м’яким і безпорадним, навіть чашку за собою помити не міг. Не кажучи вже про щось серйозніше: починку в квартирі чи просто вкрутити лампочку. Вони й посварилися на побутовому ґрунті, проживши разом майже рік.
Олена пізно повернулася від сусідки – наговорилися, напилися чаю, наїлися пирога. Прийшла додому й лігла спати. На роботі в неї звіт, можливо, завтра повернеться пізно. Із цими думками й заснула. Наступного дня вона майже не відривалася від комп’ютера, лише на обід вибігла перекутити.
Нарешті повернулася додому й з полегшенням зітхнула.
– Уфф, слава Богу, звіт закінчила. Через кілька дній – новорічні свята, ось тоді й відпочину, на гірські лижі поїду. Хіба що треба буде Тетяну умовляти – вона в цьому плані лінива, не любить кататися.
Олена повечеряла й сіла на диван, занурившись у телефон. Не знаючи, скільки просиділа, раптом захотіла пити й пішла на кухню. Поставивши чашку на стіл, вона здригнулася від незвичного шуму й обернулася: з крана з шален
