— І навіщо ти мені це все розповіла? — тихо, чужим голосом, запитала Оксана.
— Сама не знаю, — так само глухо відповіла Марта.
Вона ніби хотіла щось додати, але зустріла погляд Оксани: колючий, насторожений, прямий. Таким поглядом дивляться на людину, якій більше не вірять.
У ту п’ятницю, як завжди після роботи, Оксана і Марта зайшли у звичну кав’ярню. Цей ритуал супроводжував їх уже кілька років: келих вина, теплі балачки, сміх, рідкісні сльози. Просто дві жінки, втомлені від життя, від родини, від метушні. Тут, за цим столиком біля вікна, вони могли бути собою.
Але того вечора все пішло не так.
Оксана раптом схопилася, засяяла від радості й, кинувши: — Вибач, я на хвилинку! — вибігла на вулицю. Марта, здивовано піднявши брову, спостерігала за нею.
Крізь скло вона побачила: Оксана обіймає якусь жінку. Стриману, доглянуту, з м’якою усмішкою. Марта завмерла.
Секунда. Інша. Обличчя тієї жінки виплило в пам’яті. І Марту оповив холод.
Вона знала її.
Коли Оксана повернулася, атмосфера змінилася. Марта напружено посміхнулася:
— Хто це був?
— А, Наталка. Моя двоюрідна сестра. Чому питаєш?
— Просто… здалося, знайоме обличчя.
— Ви знайомі? Хочеш, познайомлю вас ближче? Наталка — чудова!
— Ні! — вигукнула Марта, голосно, різко. Кілька людей обернулися. — Вибач… просто не варто.
Оксана насупилася:
— Що відбувається?
Марта опустила очі, стиснувши руки під столом:
— Оксан… у Наталки був чоловік. Його звали Сергій, так?
— Так. І що?
— Він був зі мною. Це я зруйнувала їхній шлюб.
Все, що Оксана знала про розлучення сестри, було з її слів. Зрада. Розчарування. Мовчки прийнятий розрив. Біль, нестерпний і безмовний.
А тепер — зізнання від Марти. Подруги. Жінки, якій вона довіряла.
Марта заговорила, ніби розв’язуючи внутрішній вузол, що болів роками:
— Ми з Наталкою дружили з дитинства. Разом: двір, школа, університет. Потім вона зустріла Сергія. Я спочатку раділа. А потім… потім я втратила голову. Його погляд, його голос… він обійняв мене на весіллі, просто під танець. А в мене серце пішло в п’яти. Я не зрозуміла, як це сталося. Тільки одне знала: хочу його. І мені стало замало бути подругою Наталки. Я захотіла бути її суперницею.
Спочатку це були погляди. Потім дотики. Потім нічні проводи. А потім — той випадок, коли Наталка лежала в лікарні. Я прийшла — допомогти. А пішла — коханкою її чоловіка.
Він прийшов до мене. Я думала, почнеться нове життя. А виявилося — почався пекло.
Сергій порівнював. Звинувачував. Докоряв. Говорив, яка Наталка була ідеальна, а я — ні. На річницю їхнього весілля напивався і плакав. Завжди — плакав.
Я жила в ілюзії. Поки не зрозуміла: він ніколи мене не любив. Я була для нього місцем, де можна сховатися. Але не залишитися.
Оксана слухала, стиснувши губи. Її трясло. Стільки років дружби з Мартою. Поради, вечірні розмови, підтримка. І все це — з людиною, яка зрадила її родину. Вбила душу її сестри.
— Ти знала, що я — сестра Наталки? — глухо запитала вона.
Марта похитала головою:
— Ні. Тільки зараз зрозуміла. І знаєш… що б ти зараз не сказала, я прийму. Я винна. Я давно все зрозуміла.
Оксана підвелася:
— Тоді все. Прощавай, Марто. Щасти тобі. Я пішла.
Марта повернулася додому. Побачила: речі розкидані, вино на столі, брудні тарілки. Сергій заходив. І не один.
У спальні — дівчина. Молода, спляча.
Марта розвернулася і мовчки пішла на кухню. Сергій незабарме з’явився в дверях. У її халаті. П’яний.
— Починай. Скандал, сльози, докори. Тільки мені все одно. Я йду. Назавжди.
— Збирайся сам. І геть звідси.
Він не очікував. Він чекав сцени. Опору. Плакати мала вона.
Але вона не плакала. Сльози давно висохли. І лише всередині пульсувала спустошеність.
Оксана розповіла все сестрі. Наталка вислухала мовчки. Лише наприкінці сказала:
— Марта давно померла для мене. Як і Сергій. Я їх пробачила. Але ніколи більше не впущу в своє життя. Пробачити легко. Знову повірити — неможливо.
