**Мрія, що стала розлукою**
— Що ти там базікаєш, Соломіє! — закричав Борис, розмахував руками. — Куди я подіну свою майстерню? Верстати? Там у мене половина життя!
— А куди я подіну свою роботу? — не менш голосно відповіла Соломія, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. — Двадцять років у одній фірмі! Мене там знають, поважають!
— То знайдеш іншу! У Львові люди добріші, все дешевше, повітря чистіше!
— Оце так, у п’ятдесят три роки знайду! — Соломія гірко засміялась. — Ти зовсім з глузду з’їхав, Борис Івановичу!
Їхній син Тарас сидів на дивані й мовчки спостерігав за суперечкою батьків. Йому було тридцять, але в такі моменти він відчував себе дитиною, яка мусить обирати між мамою та татом.
— Тарас, — звернулась до нього Соломія, — скажи батькові, що нормальні люди в нашому віці нікуди не переїжджають!
— Мам, не затягуй мене в це, — втомлено промовив Тарас. — Це ваша справа.
— Яка ще справа! — спалахнув Борис. — Родина має приймати рішення разом! А ти, Соломійко, мов стіна стоїш! Ні в чому поступитись не хочеш!
Соломія сіла на край дивана й закрила обличчя руками. Останній місяць додав їй років із п’ять. Все почалося того дня, коли Борис прийшов додому із блискучими очима й оголосив, що його брат запрошує їх до Львова.
— Уявляєш, Соломійко, — тоді говорив він, похапки ходячи по кухні, — Юрко купив там великий будинок. Каже, місця багато, можемо пожити в них, доки своє не знайдемо. А який там край! Гори поруч! Фрукти, овочі — усе своє!
Тоді Соломія лише кивала й думала, що це чергова мрія чоловіка. Борис часто захоплювався ідеями — то хотів бджіл заводити, то хату в Карпатах купувати. Та за тиждень заспокоювався й забував.
Але цього разу все було насправді.
— Соломіє, я вже квитки купив, — сказав Борис, заходячи на кухню. — Післязавтра їдемо дивитись.
— Які квитки? Куди дивитись? — не зрозуміла Соломія, помішуючи борщ.
— До Львова! До Юрка! Він нам будинок підібрав неподалік. Кажуть, продають недорого.
Соломія вимкнула плиту й обернулась до чоловіка.
— Борисе, ти про що? Який будинок? Який Львів?
— Ну який! — здивувався він. — Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що непогано б змінити обстановку!
— Коли я таке говорила?
— Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилась, що на роботі нове начальство, молоді прийшли, старих не поважають. Ось і нагода!
Соломія сіла на стілець. У голові кружляло.
— Борисе, задумайся! Нам за п’ятдесят! Тут у нас усе життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш усе кинути заради якоїсь авантюри?
— Це не авантюра, — заперечив він. — Це нові можливості. Юрко каже, там можна добре влаштуватись. Він сам тільки виграв від переїзду.
— А його жінка що каже?
— Марійка? Вона задоволена. Каже, найкраще рішення в житті.
Соломія похитала головою. Марійка була на десять років молодшою й не працювала. Їй легко було переїжджати.
— Борисе, я нікуди не поїду. Навіть дивитись не хочу.
— Чого ти така вперта! — вибухнув він. — Хоч подивись спершу, а тоді вирішуй!
— Не хочу дивитись. Не хочу їхати. І крапка.
Але Борис не відступав. Щодня він знаходив нові аргументи. Розповідав про гори, про ціни на ринку, про те, як там добре живеться.
— Соломійко, зрозумій, — говорив він за вечерею, — там ми житимемо, як пани! Юрко велику ділянку купив, може, і нам частину продасть. Будемо город садити, курей тримати, може, козу…
— Яку козу, Борисе? — втомлено спитала Соломія. — Ти вмієш корову доїти? Я кур годувати?
— Навчимося! Люди ж якось живуть!
— Хай живуть. Я не хочу вчитись годувати курей у п’ятдесят три роки.
Та Борис не здавався. Він поїхав у Львів сам, привіз фотографії, відео. Показував Соломії гарні будинки, старовинні вулички, ринки із свіжими продуктами.
— Дивись, яка краса! — захоплювався він. — А яке повітря! Які люди добрі!
Соломія дивилась на фото й думала про свою роботу. Про колег, з якими працювала стільки років. Про подруг, з якими бавилась кожні вихідні. Про звичний спосіб життя.
— Мені тут добре, — казала вона. — Навіщо щось міняти?
— Тому що там буде ще краще! — запевняв Борис.
— А якщо не буде? Якщо ми там не приживемося?
— Приживемося! Обов’язково!
Поступово ці розмови переростали у сварки. Борис ставав наполегливішим, а Соломія — ще впертішою.
— Ти мене взагалі не чуєш! — кричала вона. — Тобі байдуже, що я думаю!
— Я чую! — відповідав Борис. — Але ти думаєш якось… не так!
— Не так? А як правильно? Як ти думаєш?
— Правильно — думати про майбутнє! Про те, що нам буде краще! А не чіплятись за минуле!
— Це не минуле, це наше життя!
Зрештою Борис вирішив дІ коли той сон розійшовся, вона прокинулась біля вікна, зрозумівши, що таке щастя — це не нові місця, а спокій у душі.
