**Подарунок не за розміром**
Олег повернувся з роботи у гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як завжди, а одразу з порогу гукнув:
— Люба, я вдома!
Але тиша у відповідь приглушила його запал. Він заглянув у кухню — і миттю зніяковів. Наталка сиділа біля вікна, підперши щоку долонею. Очі червоні, обличчя похмуре.
— Наталко… Що трапилося? — він підійшов і обережно сів поруч.
— Мати заходила… — гірко видихнула вона. — Знову дорікання, знову гроші. Каже, що я нероба, що живемо «як у коморі»… А ти чого такий радісний?
Олег на мить завагався, потім усміхнувся:
— Бо в мене для тебе сюрприз! Сама мусиш побачити. Зачекай!
Він вийшов і незабаром повернувся з великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Наталка неохоче розстебнула блискавку — і остолбоніла. Сумка була забита готівкою аж до верху.
— Це… Це звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідо. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам початок — усі свої заощадження, щоб ми мали свій дім. Я спершу відмовлявся, та він наполіг. Каже — я єдиний онук.
Наталка раптом розридалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідові.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на дивані, вони обговорювали, яку квартиру обрати, де замовити меблі та як все оформити. Щастя було близько — за один крок.
Новосілля святкували тихо, але щиро. Прийшли рідні, зокрема мати Наталки. Вона була, як завжди: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не дуже», і відразу вручила «подарунок» — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі даруємо. Майже як нові. У спальню та вітальню, — гордо сказала вона.
Наталка ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, хоч би попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти, як завжди — усе псуєш! До речі, про шубу пам’ятаєш?
— Подарунок уже готовий. Але не шуба.
Ображена, мати пішла, навіть не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрох. За кілька днів до свята Наталка дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідом.
Дід, почувши, що скоро стане прадідусем, раптом прослезився:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в той момент, серед зимової тиші, з ароматом ялинки та мандаринів у повітрі, з вологими очима старого чоловіка, з теплом і надією в серці, Олег зрозумів — ніякі чужі дорікання, ніякі старі шафи чи батьківські повчання не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.
