**Незручна донька**
— Оленко, ти знов свою лахмітну дурничку додому принесла? — сердито спитала мати, зустрічаючи доньку на порозі.
— Це не дурниця, мамо. Це шматочки оксамиту. Їх же все одно викинули б…
— Ось і викинули б! Скільки можна тобі говорити: шиття — не професія, а дитяча забава! Краще б другу зміну взяла. Може, хоч на пральку зможемо накопичити.
Оля мовчала. Зняла куртку, пройшла у кімнату. Мати продовжувала бурчати на кухні, сестри-близнючки Марійка й Тетянка хіхікали, дивлячись у телефони.
— Вона знов у свої шмотки грається! — крикнула Тетянка.
— Наречена Ів Сен-Оля! — додала Марійка й реготала.
Оля сіла біля вікна, дістала з сумки тонкий синій оксамит і шматочок золотої тюлі. Провела пальцями — тканина була м’якою, як вода. Вона вже бачила сукню: струмливу, з оголеними плечима та асиметричним подолом. Справжню. Чарівну.
У день Оля працювала на меблевій фабриці. Офіційно — складальницею. Неофіційно — «місцевою дивачкою»: завжди з шпильками в кишені, з олівцями за вухом, у робочому халаті, прикрашеному саморобною брошкою.
— Олю, знов брошку сама робила? — одного разу спитала Віра, старший майстер.
— Ага. З пластикової заглушки та бісеру.
— Золоті в тебе руки. Шкода, ніхто не цінує.
— Нічого. Я сама знаю, чого хочу.
Оля працювала швидко. Після зміни вона йшла до подруги Зіньки — та працювала у фотостудії в торговому центрі.
— Оленько, ти якраз вчасно! Я вже налаштовую світло.
— А сукня готова.
На Олі — та сама з синьою оксамитовою спідницею. Подол струмить, плечі оголені, на талії — вишитий вручну пояс. Оля в ній не просто гарна — вона ніби з іншого світу.
Зіна фотографує, шепоче: «Ти як фея!». Потім викладає у свій блог.
— Який хештег ставити?
— #фабричнапринцеса, — жартує Оля. — Все ж у цеху шила.
За пару днів Зіна вбігає до Олі на фабрику.
— Олько! Оце так! Дизайнер із Києва написав. Йому твоя сукня потрапила у стрічці. Хоче з тобою зв’язатися!
— Ти що?.. Серйозно?
— Ось! — Зіна ткнула в екран. — Його звуть Артем Валент. У нього шоурум, він зі зірками працює. Каже, у тебе свіжий стиль, просить твій контакт.
У Олі запаморочилося в голові. Серце билося. Це… жарт? Але ні. Повідомлення справжнє.
— Оля, ти зовсім з’їхала? — мати стояла в дверях, коли Оля розповідала про пропозицію. — До Києва? Та тебе там обдурять! Повернешся з валізою боргів, от і все!
— Мамо, це реальний шанс. У мене є талант, я хочу спробувати.
— У тебе є обов’язки! Ти не одна! Хто нам допомагатиме? Ти старша!
— Мені двадцять сім, мамо. Я маю право жити своє життя.
Сестри фурчали, батько мовчав. Потім буркнув:
— Мрії — не борщ. На них не проживеш.
Оля пішла у кімнату. Серце боліло. Хотілося плакати. Але вона подивилася на ескізи, на швейну машинку, на купу клаптиків. І зрозуміла — поїде.
Артем Валент зустрів її на вокзалі у светрі крупної в’язки та кедах.
— Оля? Радий нарешті познайомитися. Ходімо, у нас купа роботи.
Шоурум знаходився на останньому поверсі старого особняка. Світлий простір, манекени, тканини, дзеркало у весь зріст. Оля ніби потрапила у кіно.
— Я хочу, щоб ти зробила капсульну колекцію. П’ять-шість образів. У тебе — відчуття тканини. Це рідкість. І смак. А решту ми підтягнемо.
— Ви впевнені?..
— Більше, ніж у собі.
Оля кивнула. Наступного ранку почала шити. Вона жила у кімнаті біля майстерні, їла бутерброди та майже не спала. Тканини дзвеніли під руками. Сукні народжувалися — легкі, як вітер, та сміливі, як мрія.
Артем дивився на неї, посміхався:
— Знаєш, ти не просто дизайнер. Ти поет у тканині.
За місяць відбувся закритий показ. Прийшли редактори, блогери, пара зірок. Оля стояла за кулісами, тремтіла, як осиновий лист. Але коли перший образ вийшов — зал завмер.
Сукні були живими. Нічого громіздкого, ні кричащої фальші. Тільки м’яке світло, тонкі лінії та тепло рук, вкладене у кожен стібок.
Після показу до неї підійшла редактор модного журналу.
— Це… диво. Хто ви?
— Я?.. Я просто Оля з фабрики.
— Ні. Ви — відкриття.
Вона повернулася додому через два місяці. З контрактом на стажування у модному домі та кількома публікаціями.
Мати зустріла її мовчки. Потім сказала:
— Ми з Тетянкою думали, може, тобі місце знайдеться у сусідньому цеху. Усе ж, що ти там у Києві, а у нас тут справжня робота.
— Мамо, я не повертаюся. Я приїхала за машинкою. За своїми ескізами. І — попрощатися.
— Значить, кидаєш сім’ю?!
— Я не кидаю. Я просто йду вперед. Я хочу жити, а не виживати.І коли вона знову повернулася до своєї майстерні в Києві, де пахло тканиною та мріями, Оля зрозуміла, що з кожним стібком вона пише власну історію — не зручну, але справжню.
