**8 березня, вечір**
Сьогодні до наших дверей постукав дільничний:
— Добрий вечір, громадяни. Сусідка знизу скаржиться на шум із вашої квартири. Дозволите зайти?
— Звичайно, — дріжачим голосом відповіла Оксана. — Заходьте, тільки зараз дитину заспокою.
Але тремтіла вона зовсім не через міліціонера, а через чоловіка, який знову її побив. Цього разу — за те, що вилила горілку у вбиральню. Коли Юрко це побачив, його очі запалали лютою злістю:
— Я чоловік, маю право розслабитися після роботи! А ти дома сидиш у декреті, нічого не робиш, а я на будівництві мізки висушую! Іди купи мені пляшку!
— Не піду. Ти щодня п’яний, син тебе боїться. Жорику всього рік, а він вже стільки побачив… Годі пити, Юрко!
Під викрик дитини він знову вдарив її. Шум почула сусідка Ганна Іванівна — і, як завжди у підозрілих ситуаціях, викликала міліцію.
Ганна Іванівна була тої ж масти, що й багато інших «бдительних» сусідок. Її ненавидів увесь будинок. На кожного вона колись писала скарги: не лише в міліцію, а й до управління, до опіки, навіть до санстанції.
— Оленка з третьої квартири, мабуть, зовсім не годує сина, — дзвонила вона в опіку. — Хлопець худий, як віха, а вона ще й усміхається. Може, злих духів кличе, а може, ще щось гірше.
Співробітниця обіцяла розглянути звернення. А бідна мати, яка саме перевела сина на дієту через зайву вагу, аж обімліла, коли до неї прийшла комісія.
Старожили розповідали, що колись у квартиру Ганни Іванівни влізли злодії. Вони дізналися, що вона з чоловіком зняли гроші на стареньку «Таврію». Той загинув, захищаючи майно, а вона так і не оговталася. Але молоді сусіди про це не знали.
— Заберіть за своїм псом! — кричала вона на хлопця, який виводив вівчарка.
— Самі збирайте, стара пічурко! — огризнувся той.
Пес гавкнув, натягнув повідок, і Ганна Іванівна відступила, затаївши образу. А вранці хлопець знайшов «подарунок» біля своїх дверей — прямо на білих кросівках.
Тим часом дільничний оглядав квартиру:
— То що тут сталося?
— Та нічого, — буркнув Юрко. — Футбол дивився, вболівав.
Оксана злякано кивнула: знала, що якщо не підтримає брехню, буде ще гірше. Міліціонер зітхнув: завжди так — спочатку жертви захищають насильників, а потім…
— Ладно, попередження. Але наступного разу — штраф. І вибачтеся перед сусідкою.
— Так, звісно, — пробурмотів Юрко.
Коли дільничний пішов, він прошипів:
— Наступного разу приб’ю так, що й не скригнеш.
Оксана стояла, притискуючи сина, і проклинаА наступного дня Оксана пішла до суду з заявою про розлучення, бо зрозуміла, що страх — це найгірший радник, а життя варте того, щоб боротися за себе.
**Добавлено від автора щоденника:**
Іноді найбільші страхи ховаються за звичними обличчями, а порятунок приходить від тих, від кого його ніколи не чекаєш.
