29листопада, 2025р.
Нічне сонце вже ховалося за хмари, а я, Орися Грищенко, сиділа в кутку старого складу, обгорнута в потертую сукню, і записую думки, які важко висловити вголос.
Мене ніхто не вважав своєю я була дитиноюбездомною, яку залишили на порозі села Гірське, коли ще не вміла читати. Тільки я знала, що в цій долині жив невловимий коняк чорний, величний і люто злющий кінь, якого ми назвали Буря. Усі вважали, що його треба знищити, бо підходив до нього будьхто і отримував рани.
Одного дня, коли я підбігала через зарослі кущів, м’ясник із гарячим куском брудного хліба крикнув: «Геть, молодиця!» і кинув у мене стару ганчірку, якої я ледве уникла. Хліб був жорстким, проте зїла його, не споглядаючи, куди йдуть кроки. Мої босі ноги стукали по камяному двірцю, а сміх дорослих розходився по стінах села.
Я не знала, котра година, скільки минуло з останнього прийому їжі. Одне я знала точно не можна залишатися на одному місці надовго. Пробігла головну площу, сховалась за кущами поза стайнями біля річки, і в крихкому притулку між сухою травою та розбитими дошками згорнулася, притискаючи коліна до грудей.
Хліб був важким, та я не помічала смаку. Я жувала його повільно, вслідуючи за рухами Бурі, що знову розгучно ричав, тряся на місці. Чорний кон підскочив, його копита гучно вдаряли по землі: був він більший за інших, темніший, дикуватіший. Кожен, хто намагався підійти, стикався з його загрозливим поглядом.
Минулого тижня один із робітників, Роман, переломив руку, коли спробував підняти коня без палки. Відтоді ніхто не заходив у стайню без довгої палиці. Я спостерігала за цим щоденно, ховаючись серед сухої трави і порваних дошок, вивчаючи кожен його рух.
Його сила зваблювала, а ще більше самотність, що оточувала його. Це не злоба, а щось інше: страх, можливо, чи недовіра, яку я навчилась ховати за щитом. Раптом двері заскрипіли й встала постава старшого господаря, пан Пантелеймон, власника нашого господарства.
Він йшов упевненим кроком, тримаючи двох робітників: один тримав велику папку, інший товстий канат. «Тепер ми не можемо ризикувати», сказав Пантелеймон, піднявши голос, «цей кінь проклятий чи просто божевільний. Плануємо його принести до жертви в понеділок». У мене в грудях завмерло, як під час колисання.
«Точно, господарю?» запитав один із робітників. «Можна його продати дешево, хтось може захотіти». Пантелеймон лише зірвав: «Нічого не треба. Вже вирішено». Робітники розійшлися, а я залишилася нерухомою, стискаючи пальці об порвану тканину сукні.
Слово «жертва» брякало в моїй голові, наче крижаний ехо. Буря все ще нервував, підкидаючи хмару піни до рота і розводячи очі в будьякій точці неба. Я довгий час дивилася на нього, доки мої очі не загорілися.
Тоді, не задумуючись, я піднялася, пробралася крізь кущі і зникла в темряві. Тієї ночі господарство спало, вогні були вимкнені, а вороги-вороги трусишки скрипіли у сухих гілках ясен, що охороняли ворота. Я чекала, доки ніч не затихне, потім проскочила через щілину між розшатаними дошками стайні. Не було лампи мені не треба було.
Світло місяця вистачало. Буря помітила мене миттєво. Він ричав, підбігши до мене, копита гриміли. Я зупинилась трьох кроків від нього, не підходячи ближче. Не сказала ні слова, лише сіла, не втікаючи, не простягуючи руку, а просто опустила голову і чекала. Кін підвився, але не наблизився.
Тихо дихав, ніби не розумів, чому я тут. Я підняла погляд наші очі зустрілися. Минуло кілька хвилин, можливо, й години. Тоді кон підкрив голову, знизився і ляг в землю, спина його звернена до мене. Я ні сльози, ні сміх, лише глибоке дихання.
Коли світанок розбігся по оксамитовому небі, я повільно підстала, вийшла тим же шляхом, яким прийшла, і зникла між кущами. Тієї ночі щось змінилось. Сонце лише піднялося над горами, коли перші промені розтопили туман над стайнею. Я вже не була там. Ніхто не помітив моєї відсутності, ні про мене не дізнавалося.
Буря залишився в кутку стайні, голова опущена, очі вже не блищали, як раніше. Не було більше гучних криків чи копитних ударів. Чоловіки, звиклі до його люті, зупинилися, спостерігаючи за ним з недовірою.
«Що з ним сталося?» спитав старший робітник, Роман, погладжуючи бороду. «Не знаю, а мене це не влаштовує», відповів інший, підносячи мішок вівса на колесу візка.
Пантелеймон підходив, шапка широкополий, кроки важкі, як уранці, коли він звик підходити до стайні з похмурим виразом. Він тихо відчинив двері, а потім, піднявши брову, промовив: «Таке не відбувається часто».
Насправді, раніше в селі говорили, що кон проклятий, що він син демона. Ніхто не бачив, щоб хтось вмів його приручити. Я ж, залишившись у кутку, лише спостерігала, як його шипіння зникає, як розвязується страх.
Я не підходила до нього, не торкалась, лише сиділа й чекала, ніби на мене чекали. У моїй голові прокотилися спогади: як колись голодно кралася по вуличках, розривала мяке сухе хлібце, як крики дорослих зливалися з камяними стінами будинку. Тепер я знала, що навіть найжорсткіший кон може зрозуміти біль.
Одного дня, коли я знову пройшла повз стайню, Пантелеймон підходив до мене. «Ти залишишся тут?» запитав він, його голос був тихий, ніби шепот вітру. Я кивнула. Ніхто не підходив до Бурі без мене, а я вже не була «молодою дитиноюзабутою», а людина, що знає, як розповісти про самотність.
Відтоді я живу в маленькому будинку біля стайні, з теплим пледом і книжками, які я навчилась читати завдяки пані Терезі дружині Пантелеймона, що часто читає мені казки про козацьких героїв. Я працюю разом з Пантелеймоном, доглядаю коней, вивчаю їхні рухи, вчусь розуміти їх без слів.
Буря вже старий, його крила вже не так швидкі, та коли я сідаю на його спину під захід сонця, він піднімається, мов би знову молодий. Ми разом проходимо полонини, де колись було лише шум вітру і крик кобил. Тепер тут спокій, і я відчуваю, що наша доля це не боротьба, а спільна подорож, де кожен крок доказ того, що навіть найжорсткішого звіра можна зрозуміти.
За ці дні я зрозуміла, що не треба нікого жертвувати, щоб змінити хід історії. Достатньо лише відкрити серце, підняти погляд і дати шанс самому собі бути почутим.
Тепер, коли я пишу ці рядки, місячне світло ллється на листок, а Буря тихо підвихується у кутку, я відчуваю, що моє життя стало частиною великого кола кола, де біль і радість переплітаються, а наші кроки залишають слід у землі, який не зітрете ні час, ні буря.
Орися.
