Він простягнув руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка сіпнулася вбік і якось дивно поповзла від людини, подалі від простягнутої руки…
— Подивіться на нього! — мало не кричала директорка школи. — Батьків викликали, а йому навіть не соромно!
Дмитрик глянув просто в очі розлюченій Оксані Степанівні. На обличчі десятирічного хлопчика не було й натяку на каяття за скоєне злодіяння. З нудьгуючим виглядом він мовчки слухав допитування директорки.
— Спалити класний журнал! — голос директорки перейшов у вереск.
— Почекай за дверима! — суворо наказав батько.
Хлопчик вийшов із директорського кабінету, голосно грюкнувши дверима. Йому було байдуже, якщо його знову покарають. Він не міг вчинити інакше — слово дав…
А щодо батьків, вони скоро знову про нього забудуть, поїхавши в чергову експедицію.
Того ж вечора на сімейній раді вирішили відіслати Дмитрика в село до діда на все літо. Можливо, той зможе знайти управу на юного бунтаря…
*****
— Це твій розпорядок дня, — Юрій Савелійович, колишній військовий, показав онукові аркуш паперу, списаний рівним почерком. — У селі дуркувати ніколи, всі хочуть їсти й пити.
— Я що, раб? — вирвалося в Дмитрика, коли він прочитав довгий список обов’язків.
Юрій Савелійович усміхнувся, оцінивши войовничий погляд онука, кинутий у його бік. Учора син привіз Дмитрика, не перестаючи скаржитися батькові, як із ним стало важко. Постійні бійки в школі, невдоволення вчителів та директорки — усе це відбирало час від наукових досліджень. Батьки Дмитрика поїхали в експедицію, з полегшенням залишивши бунтаря-сина на діда.
Повільно текли дні, наповнені незвичними справами…
Дмитрик вставав із півнями, допомагав дідові нагодувати плямисту Бурьонку, чотирьох поросят і гнідого Архипа. Принести води, скласти наколоті дрова, прополоти грядки…
Справи не закінчувалися, але Дмитрик дав слово не скаржитися.
— Він стежить за мною? — якось запитав Дмитрик, насторожено поглядаючи на улюбленця діда, великого пса Єрмака, який тінню слідував за ним, якщо він покидав межі садиби.
— Чує, що ти не місцевий, боїться, аби не заблукав, — відповів дід із легкою іронією.
Дуже сподобалося Дмитрикові ходити на риболовлю. Хлопчина вправно навчився керуватися з вудкою, і за пару тижнів Юрій Савелійович почав відпускати його самого на річку.
Найкращий кльов був рано-вранці, коли ще було прохолодно. Дмитрик любив сидіти з вудкою на березі й спостерігати, як встає сонце, осяваючи світлом усе довкола. Такого в місті точно не побачиш!
Якось одним раннім ранком, розташувавшись із вудками на березі мальовничої річечки, Дмитрик помітив рух у високій траві.
Десь поряд голосно кумкала жаба, тут же загавкав собака. Звичні звуки, але…
Трава знову заворушилася, і хлопчина вирішив перевірити.
Обережно ступаючи серед високої трави, Дмитрик придивлявся в ранкових сутінках, але нічого не побачив. Вирішивши, що йому примарилося, він хотів уже повернутися до вудок, але в цю мить почув ледь вловимий жалібний стогін.
Нахилившись, він розсунув високу траву руками, і на нього грізно зашипіла кішка, застережливо притиснувши вуха. Очі тварини попереджали дотримуватися дистанції, а в шипінні чулася явна загроза.
— Ой… — вирвалося в Дмитрика від несподіванки. — Чого ти шипиш?
Він простягнув руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка сіпнулася вбік і якось дивно поповзла від людини, подалі від простягнутої руки.
У цю мить почало світати, і Дмитрик побачив криваві плями на світлій шерсті тварини. Перед очима постала картина з недавнього минулого — четверо підлітків знущалися над смугастим котом з відмороженим правим вухом…
Дмитрик здригнувся, проганяючи болісний спогад. Кішка поранена, їй потрібна допомога!
Голими руками її не візьмеш, вона злиться, і їй явно боляче. Оглянувшись навколо, він не знайшов нічого підходящого. На ньому була легка вітровка, що захищала від ранкової прохолоди.
Скинувши з себе вітровку, хлопчик наблизився до шиплячої кішки:
— Киць-киць-киць! Я тільки хочу допомогти тобі… Киць-киць-киць!
З останніх сил кішка кинулася вбік, але Дмитрик виявився спритнішим. Накривши вітровкою кішку, він акуратно замотав її й притиснув до грудей. А тоді припустив з усіх ніг додому, забувши про вудки…
— Діду, з кішкою все буде добре? — у сотий раз запитав онук, із неспокоєм дивлячись на двері літньої кухні.
— Не переживай, Ангеліна Михайлівна — ветеринарка, і в ранах знає толк, — Юрій Савелійович погладив онука по голові. — Сходи поки за вудками, а коли повернешся, будуть новини…
Дмитрик кивнув і швидко збігав на річку за вудками. Він так поспішав, що ледве міг перевести подих, коли повернувся додому.
У цю мить на порозі літньої кухні з’явилася худенька постать Ангеліни Михайлівни. Літня жінка щось сказала Юрію Савелійовичу, від чого той радісно усміхнувся.
— Як вона? — вирвалося в Дмитрика.
— Усе буде добре, — озвалася Ангеліна Михайлівна. — Схоже, її покусав собака… Рани я обробила, тепер доглядай за нею.
— Я все зроблю! — вигукнув Дмитрик, і в його очах з’явилися сльози радості й полегшення…
Того вечора хлопчина не відходив від сплячої кішки, влаштувавши їй із коробки й старого пледа імпровізоване ліжко. Розставивши поряд миски з їжею та водою, він просто сидів і дивився, як кішка спить.
— Ночуватимеш тут? — спитав Юрій Савелійович.
— А можна? — із надією запитав Дмитрик.
— Краще ми її до хати заберемо, — запропонував дід.
Кішку перенесли в кімнату, де спав Дмитрик, і поставили коробку поруч із його ліжком.
При ближчому розгляді окрас киці виявився світлого бежевого кольору з ледь помітними смужками.
Дмитрик сів на край ліжка, продовжуючи спостерігати, як спить його підопічна.
— Ось дивлюся на тебе, онуче, і дивуюся, — задумливо промовив Юрій Савелійович, сівши на стілець у кутку кімнати. — І не лінивий, тямущий, відповідальний, і доброта тобі не чужа. Так чого ти бунт на кораблі влаштовуєш?
Дмитрик подивився на діда, знизавши плечима замість відповіді.
— Твій останній подвиг із класним журналом… — допитувався дід. — Ти ж не просто так його спалив?
— Слово дав, а раз дав, то треба тримати, — буркнув Дмитрик.
Простягнувши руку, він обережно погладив сплячу кішку по голові.
— Кому слово дав? — підозри Юрія Савелійовича справдилися, бо не вірив він у провину онука.
— У підвалі будинку, поряд зі школою, живе безпритульний кіт, якого я підгодовував і розмовляв із ним, ось так само, як ти з Єрмаком, — розповів Дмитрик, шморгнувши носом. — Я мріяв забрати його додому, але батьки навіть слухати про це не хотіли… Слово дав Матроскіну, що завжди буду його захищати.
— І що сталося з тим котом? — тихим голосом запитав дід, затамувавши подих.
— Хлопці зі старших класів знущалися над ним, — голос Дмитрика затремтів. — Я просив припинити, вони погодилися, з умовою, що я маю спалити класний журнал…
— Мерзотники! — вирвалося в літнього чоловіка. — Де зараз той кіт?
— Його забрала якась жінка, як мені сказав двірник, — Дмитрик знову погладив кицьку. — Мені б так хотілося дізнатися, як там Матроскін…
— Ти молодець! — дід погладив онука по голові. — Слово стримав, це правильно, але чому батькам нічого не розповів?
— Вони не питали, — просто відповів Дмитрик.
Минали дні… Рани на тілі Зефірки, як назвав кішку Дмитрик, затяглися. Киця перестала шипіти й з підозрою дивитися на людей.
Зефірка приймала турботу людини, яка врятувала їй життя. Невдовзі покращавша й помітно набрана в вазі киця перебралася спати до Дмитрика на ліжко.
Мрія хлопчика здійснилася, але часто він бачив у своїх снах смугастого Матроскіна з відмороженим вухом. Кіт ласкаво терся об його ноги й голосно муркотів, коли Дмитрик брав його на руки.
— Де ти? — питав Дмитрик уві сні смугастого кота, але відповіді не отримував.
Пройшов липень, а за ним і серпень…
Дмитрик чекав, що за ним приїдуть батьки, але замість цього дід оголосив онукові, що йому потрібно з’їздити в місто у справах. Впоравшись уранці з господарськими справами, Юрій Савелійович залишив господарство на онука й вирушив на електричку.
Повернувся він увечері, втомлений, але задоволений. Похвалив онука за порядок у справах і, таємничо усміхаючись, покликав його до хати, куди раніше заніс велику коробку.
— Іди сюди, онуче, — Юрій Савелійович показав на диван. — Дивись, хто приїхав зі мною з міста.
Дмитрик зайшов у кімнату й подивився на диван. Хлопчик кліпнув кілька разів, боячись, що йому ввижається.
— Матроскін! — вигукнув хлопчик, обережно беручи смугастого кота з відмороженим вухом на руки. — Діду, ти найкращий!
Кіт виглядав здоровим і вгодованим. Пізніше Юрій Савелійович поділився з онуком, як його вразив вчинок Дмитрика, і він вирішив розшукати смугастого кота, звернувшись по допомогу до Дмитрикової школи.
Виявилося, що саме двірник звернувся до притулку з проханням забрати безпритульного кота, боячись за його життя.
На початку вересня приїхали батьки Дмитрика з новиною, що їм потрібно поїхати в тривалу експедицію, і хлопчикові доведеться пожити якийсь час у діда.
Батьки ледь упізнали у веселому й життєрадісному дитині колишнього бунтаря.
— Тату, ти створив диво! — вигукнув батько Дмитрика.
— Навчіться чути свою дитину, — повчально промовив Юрій Савелійович.
Ну, а щодо Дмитрика, то він зрадів, що залишається жити з дідом і йому не доведеться розлучатися з Матроскіним і Зефіркою.
Бунтар перетворився на найтурботливішого й найвідповідальнішого господаря для своїх улюбленців.
Автор Ілона ШвандерІ відтоді він знав, що справжня сила — не в бунті, а в доброті й вірності слову.
