**Спокійний**
Після розлучення з чоловіком і поділу квартири Олені довелося оселитися майже на околиці міста. Дісталася їй двокімнатна квартира, яка ніколи не знала ремонту. Принаймні, так здалося спершу. Але вона з тих жінок, яких нічим не злякаєш — загартувалася ще в шлюбі з чоловіком-тираном.
Перед купівлею вона передивила десятки варіантів, але всі були надто дорогими. Ця ж підійшла.
— Тут жила наша бабуся, — пояснила молода дівчина, що показувала квартиру. — Забрали її до себе, бо дуже хворіє, а житло вирішили продати. Далеко, звісно. Мені не підходить. Та й тато обіцяв допомогти грошима, щоб купила щось ближче до них.
Олена поглянула на дівчину, та продовжувала:
— Розумію, що без ремонту, але ціна, як на те, згідлива.
Так Олена й придбала цю квартиру, яка просто ридала від потреби в ремонті. Ще один плюс — офіс, де вона працювала, був у трьох зупинках трамвая. Раніше ж витрачала на дорогу майже годину.
Її колишній, Василь, був справжнім деспотом. Вона зрозуміла це пізно — через п’ять років після весілля, коли вже був син. Про розлучення думала після чергової бійки. Вона ж завжди була господарньою жінкою — у домі завжди лад і тепло. Але коли чоловік приходив п’яний, усе летіло куди попало. Тарілки, вази, одяг…
— Чого сидиш? Вставай, прибирай! — кричав Василь, коли його лють трохи вщухала.
Йому подобалось дивитися, як вона метушиться. Квартира була не маленькою — він колись викупив сусідську двушку і зробив одну велику. Олена створила там лад, прибирала, готувала з любов’ю. Але ці спалахи агресії в чоловіка вона терпіти не могла. Боялася. Хоча б руками не розмахував…
Спочатку це траплялося рідко, з роками — частіше. Коли син вступив до університету й поїхав до Львова, вона наважилася на розлучення. Прошла крізь багато чого, але тепер нарешті сама. Переконалася, що Василь не дізнається, де вона живе. Грошей вистачило на квартиру і навіть залишилося на ремонт. Взяла відпустку на два тижні, щоб все встигнути.
— Ремонт зроблю сама. Сантехніка ціла, бачу — недавно міняли. Шпалери поклею, щось пофарбую. Ну а якщо що, знайду майстра. Та й натяжну стелю треба — перш за все. — Вона сумно подивилася на облуплену стелю.
Майстра швидко знайшла, і стеля була готова за кілька днів. Купила шпалери, клей. Взялася за справу з ентузіазмом — адже для себе. Допомагала подруга Наталя. Коли закінчили, обидві були у захопленні.
— Олено, яка краса! Світло, чисто, затишно. Тільки підлогу треба змінити — покласти ламінат, світлий. Скажу своєму Сашку, він уміє. Сам у нас клав, вийшло чудово. І дешевше тобі обійдеться. Він все купить, привезе.
— Точно, Наталко! Але спершу батареї пофарбую — колір мені не подобається, під шпалери зроблю.
— Гаразд, я їду. Поговорю з чоловіком. Новосілля святкуватимемо потім, коли все буде готово. — Подруга засміялася.
Недалеко від дому був невеликий магазин будматеріалів. Туди Олена ще не заходила. Але фарбу можна було купити й там — чого їхати до великого супермаркету? У магазині панувала напівтемрява.
— На світлі економлять? — подумала вона.
За прилавком, схилившись над якоюсь банкою, стояв продавець і мляво перемішував.
— Добрий день, — привіталася Олена.
Він підвів голову — і вона завмерла. Перед нею стояв чоловік із світлим волоссям і блакитними очима, наче з кіно. Навіть у поганому освітленні вона розгледіла його добре. І згадала свої думки, з якими йшла сюди: «Чим мене може здивувати ця околиця?» А виходить, що…
— Добрий день. Чим можу допомогти?
— Фарба… у вас є колір «слонова кістка»?
— Яка саме потрібна? Емаль, олійна…
— Ой, не знаю.
Він запросив її до стелажа, показуючи банки й пояснював:
— Ось ця для дерева, а цією добре труби фарбувати…
— Мені батареї треба.
Він поставив перед нею банку, вона розплатилася й вискочила. Піднімаючись додому, лаяла себе:
— Ось так завжди! Вподобаю когось — і одразу мов набрала в рота води. Хоча нагода була ж!
Уявила, як попросила б його допомогти пофарбувати батареї, але то були лише мрії. Взялася за роботу так енергійно, що до вечора все було готово.
Спала на кухні на розкладачці, з широко відкритим вікном.
— Як же тут гарно ввечері… Тихо, не так, як у центрі. — Засипала з думкою: «Завтра кухню пофарбую — і все».
Вранці взялася за пензлик, але той засох — учора не подумала про це.
— Що ж, треба знову йти до магазину. — Навіть зраділа, що побачить того продавця. Він був на місці.
— Слухаю вас, — ввічливо сказав.
«Мабуть, не впізнав», — подумала Олена і раптом промовила:
— Чому у вас так темно? Товар важко розгледіти.
— Запитуйте, я все поясню, — сп— Я знаю, я теж не міг перестати про тебе думати, — усміхнувся Степан, і Олена зрозуміла, що її нове життя нарешті починається з чимось справді добрим.
