Непотрібна дитина
Як хочете назвати свою донечку? літній лікар з лагідною професійною усмішкою подивився на свою юну пацієнтку.
Ми ще не вирішили з імям, перебила розмову Оксана, що сиділа на стільці біля ліжка. Для Зоряни це відповідальний крок, вона має гарно все обдумати.
Я взагалі не хочу давати їй імя, неочікувано для всіх мовила сама дівчина. Я і забирати її не збираюся. Напишу відмову.
Ти що таке говориш? Оксана підскочила і, метнувши сердитий погляд на Зоряну, звернулась до лікаря. Вона не розуміє, що каже. Звісно, дитину ми заберемо додому.
Я ще зайду пізніше, відпочивайте, лікар явно не збирався бути свідком сімейних розбірок.
Як тільки за ним зачинилися двері, мачуха накинулася на Зоряну зі звинуваченнями.
Як ти смієш таке заявляти? Що люди скажуть? Нам і так довелося переїхати до Чернівців, щоб усе пройшло тихо. Дитина мусить залишитись у нашій сімї.
А хто в цьому винен? Зоряна глянула на Оксану прямим поглядом. Якби ти мене тоді послухала, нічого б цього не було. Я би спокійно закінчила школу й вступила кудись. Тож якщо тобі потрібна ця дитина сама й забирай.
Зоряна повернулась до стіни, остаточно даючи зрозуміти розмова скінчена. Оксана ще кілька хвилин пробувала переконати дівчину, але тут у палату заглянула медсестра й попросила залишити пацієнтку у спокої.
Зоряна залишилася сама. Вона беззвучно плакала в подушку, благаючи Бога, щоб все це скоріше закінчилося.
Несміливий стукіт у двері змусив її зупинитися, стерти сльози й вдихнути глибше.
Заходьте, кволо відповіла.
Вона очікувала когось із медперсоналу чи, на крайній випадок, батька. Але жінка, яка ввійшла, була зовсім незнайомою.
Можна я вам чимось допоможу? бодай би хтось знав, скільки сил Зоряні коштує вдавати спокій.
Я Вибачте, почула випадково, як лікарі говорили біля моєї палати, жінка вагалася, не наважуючись поставити пряме запитання.
Так, я хочу відмовитись від дитини. Це правда. Ви ж за цим прийшли?
Я бачила, як ваша мати
Вона мені не мати! жорстко перебила Зоряна й одразу втратила байдужість. Лише мачуха, яка надто багато про себе думає. А мама моя в Польщі заробляє.
Пробач, не хотіла образити, жінка розгубилась. Просто я сама виросла у дитбудинку. У мене вже троє дітей, і я не уявляю, як можна таке пережити. Мені страшно за твою дівчинку. Вона ж ані в чому не винна!
Кажуть, таких маленьких одразу всиновлюють, знизала плечима Зоряна. А я не можу навіть взяти її на руки, не те що більше. Якби не Оксана, мене б тут зараз не було.
Тобі ж уже шістнадцять, маєш право вирішувати сама.
Це такий сором, почала наслідувати мачуху дівчина. Як ми людям у вічі дивитимемось!
Не розумію
Я розповім, криво всміхнулася Зоряна. Може, хоч тоді ви мене зрозумієте.
**********************************************
Останній рік у школі для мене видався справжнім випробуванням. По-перше, Сергія, мого хлопця, забрали на службу до армії; а ще й у клас перевели новенького. Столичний син багачів Володимир, за покарання відправлений до нашого маленького міста, почав приставати до всіх дівчат. Йому потрібен був черговий “трофей”, а не стосунки. Саме через ці витівки батько й відправив його з Києва до Чернівців, бо псував йому репутацію.
Володимир дарував дівчатам дорогі подарунки, возив по львівських закладах, обіцяв золоті гори. Одна за одною однокласниці піддавалися, кожна сподівалась, що стане обраницею принца.
Я ж була стійкою. Мені ніхто, окрім Сергія, був не потрібен. Здавалося, Володимир зрозумів, що йому тут нічого не світить, і перемкнувся на інших. Та я сильно помилилась
У грудні в подруги був день народження. Зібрався увесь клас, а Володимир, звісно, теж прийшов. Йому йшлося не про іменинницю. Під час свята мені зателефонували я вийшла у коридор. Коли повернулась, Володимир вже сидів на моєму місці. Спершу я не звернула уваги, а потім мені раптом стало погано
Прокинулася я вранці. Біля мене лежав Володимир і посміхався.
Ось і все, кинув він байдужим тоном. Це тобі за опір. Твій Сергій справжній лох.
Додому я ледве дісталася. Голова обертом, мене хилило на всі боки. Перехожі дивились із зневагою.
Ключів я не шукала, просто подзвонила. Оксана мала бути вдома.
Де ти шлялася? озлилася вона, ледь відкривши двері. Не ночувала вдома, на дзвінки не відповідала. Іще й в якому ти вигляді! Якби твій батько побачив
Викликай лікаря та поліцію, перебила я. Я напишу заяву. Його мають покарати.
Вона замовкла, зчитаючи все: мій вигляд, мої слова
Хто?
Володимир, хто ж іще, мені говорити було важко. Ця зухвалість лише йому під силу. Дзвони давай, або я сама викличу.
Зачекай, Оксана задумалася. Все одно його відмажуть. Ми зробимо інакше. Я звяжусь із його батьком нехай компенсує усе у гривнях.
Ти що?! я не вірила вуха. Яка компенсація? Я сама піду у поліцію!
Нікуди ти не підеш! різко схопила мене за руку й потягнула до кімнати. Не було сили пручатися. Люди скажуть, що сама винна. Я все вирішу.
У мене навіть телефона не було десь загубила чи залишила в подруги. Вийти теж не могла Оксана замкнула двері. Голова паморочилась, ліжко манило до сну
За кілька днів мене відправили до бабусі на Буковину, в стареньке село. Вона вже була недужою. Я робила вигляд, що все гаразд, щоб не хвилювати її. А ще через місяць дізналася страшну новину я вагітна.
Оксана була щаслива, адже завдяки дитині сподівалась на статки. Дідусь з Києва щедро заплатив у гривнях це була нечувана для нас сума. Саме він мав сплатити за життя свого онука, і ще пообіцяв виплачувати гроші далі.
Мене ніхто не питав, чого я хочу. Щойно я сказала, що не хочу цієї дитини, Оксана влаштувала скандал і не відпускала мене ні на крок.
*************************************
Ось так, сказала я жінці. Через ту дитину стільки пережила! Сергій не повірив, кинув мене; подруги відвернулися. Навіть школу не закінчила.
Вибач, я осуджувала, не знаючи усього, жінка ледь стримувала сльози. Але твоя дочка дійсно ні в чому не винна.
Зоряна, нам треба поговорити! у палату рішуче зайшла Оксана, тягнучи за собою чоловіка. Прошу вийти, у нас сімейна розмова!
Жінка кинула співчутливий погляд і залишила палату.
Я не дозволю зіпсувати мій геніальний план, злобно промовила Оксана. Якщо залишиш тут дитину додому можеш не вертатись. Де ти житимеш? Бабуся померла, квартиру віддали дядькові. На вулиці опинишся?
Ні, вона поїде зі мною, до палати зайшла елегантна жінка. У Зоряни засвітилися очі.
Мамо! Ти приїхала!
Авжеж приїхала. Я не могла залишити тебе у біді, Альбіна міцно обійняла доньку. Якби ти раніше розповіла все, я забрала б тебе до себе ще тоді. Я була певна, що тут ти швидко закінчиш школу.
Я думала, ти мене не потребуєш, схлипнула я. Я ще зовсім дитина, хоч як би все показувала.
Дехто стверджував, що ти навіть чути не хочеш про мене. Подарунки повертались назад, на дзвінки ти не відповідала. Я була впевнена ти образилась. Але нічого, усміхнулась мама, витираючи мені сльози. Ми поїдемо, і ти про все забудеш
****************************************************
Я поїхала з мамою. Дитину залишили Оксані, сподіваючись на багате життя. Але коли дідусь дізнався про це приїхав і забрав малу до Києва. Володимиру довелося офіційно визнати дитину, скільки б він не противився.
Я ж нарешті відчула себе щасливою. Поруч лишилась найрідніша людина, якій я довіряю й знаю вона мене не зрадить.
Сьогодні я навчився цінувати тих, хто дійсно поряд і хто здатен захистити, навіть коли весь світ відвернувся. Життя кидає випробування, але важливо залишитися вірним собі й не втрачати людяності.
