Внучка
Запис 12.08.2016
Від першого дня народження Марічка була для своєї мами Галини чужою. Вона сприймала доньку як зайвий предмет у квартирі: є і добре, нема ще краще. Постійні сварки з моїм зятем Ігорем лише погіршували все. Коли він повернувся до своєї законної дружини, Галина ніби з глузду зїхала зовсім.
Пішов, так? Не збирався, значить, свою пральницю кидати ніколи! Всі нерви мені вимотав! Брехав, гад! волала вона в слухавку, а тепер залишив мене з цим виродком? Я її або з балкона скину, або на вокзалі лишу хай бомжи підбирають!
Марічка заткнула долонями вуха й тихо плакала. Відсутність материнської любові вона всотувала, як висохла земля приймає дощ.
Мені байдуже, що ти робитимеш зі своєю дочкою. Я взагалі сумніваюся, що вона від мене. Прощай! кинув у слухавку Ігор.
Галина навіжено накидала дитячі речі в сумку, не забула і документи. Марічку їй тоді було пять схопила за руку й витягла з квартири.
«Я їм всім покажу!» крутилося у неї в голові. Вона назвала таксисту адресу в селі Лісове, де жила мати Ігоря моя дружина, Ганна Василівна.
Водієві не сподобалась її зверхня манера, а ще більше як вона відганяла від себе заплакану дівчинку.
Мамо, я в туалет хочу Марічка згорбилася, знаючи, добра не буде.
Галина вишкірилася на неї так, що таксиста аж пересмикнуло.
Терпи! Доїдемо і до своєї бабусі підеш!
Він глянув на неї крізь дзеркало:
Поводьтеся людяніше, бо висаджу, чесно. Тебе так, а дитину до служби в справах дітей відвезу.
Заткнись! Герой для малолітньої. Я так виховую свою доньку, як хочу. Слово скажеш я сама заяву напишу, що до дитини чіплявся.
Водій втиснув губи. Лізти у цей бруд собі дорожче. Йому шкода було цю дівчинку: в самого внучка такого ж віку, а невістка і голосу не підвищить.
Через півтори години вони дісталися хати моєї Ганни Василівни. Галина кинула:
Зустрічайте свою «скарбницю», що хочете те й робіть. Мені вона не потрібна! грубо виштовхнула дитину до хвіртки й повернулася у село.
Марічка злякано хапалася за материнську спідницю:
Мамо! Не залишай мене! ридала так, що серце стискалося і у мене, і у дружини.
Відстань ти вже! Йди до своєї бабці вона тепер за тебе відповідальна!
Сусіди вже визирали з-за парканів. Ганна Василівна, моя добра, втерла сльози і повела Марічку до хати.
Пішли, моя ти ягідко, не бійся. Я не дам тобі скривдувати, гладила по голівці, поки дівчинка схлипувала, ловлячи новий погляд підтримки.
Ігор, мій син, мені ніколи про дочку не казав. Все таємницям було з ним повно. Але, дивлячись на це змарніле личко, Ганна і секунди не вагалася: рідна! Вся моя кровинка: оченята, мов у малого Ігоря.
Вирощу тебе, Марічко. Всього дам, скільки сили маю!
Виховувала в ласці, у турботі. Провела в перший клас, а далі час промайнув блискавично.
Ось уже й одинадцятий випускний. Марічка стала справжньою красунею, доброю і чуйною, начитаною та розумною. Хоч мріяла в медичний університет, та змога була лише вчитися у коледжі.
Шкода, що тато не визнає зітхала вона, в обіймах у Ганни. Вечорами вони сиділи на осонні ґанку й проводжали захід сонця.
Я дивився на них із кухні щось по господарству колупався. Мовчав. Бо Ігор так і не прийняв доньку: у містечку пішли справи, з першою жінкою син підріс, і вся любов йому. А до Марічки зневага і йотова жорстокість: кожен приїзд якась шпилька.
Сам ти обідранець! колись не витримала Ганна Василівна, тільки й вискуєш на день моєї пенсії! Ще й грошей просиш, хоч сам працюєш і жінка твоя теж. Забирайся! Більше й не приїзди! Краще ніяк, ніж так!
О, бач яка! Ну й умирай тут ховати не приїду! кинув Ігор і, схопивши сына Богдана, їхнього спільного, поїхав. З того часу не зявлявся.
Бог йому суддя, Марічко. Йдемо чайку попємо та спати. Завтра маєш атестат забирати!
Літо злетіло за городом, прийшов час відправляти Марічку навчатися до Львова.
Їхати з тобою треба, сама не впораюся. Івана-сусіда попрошу, відвезе нас із торбами, казала Ганна і вже поспішала. Здоровя чомусь підводило, а питання важливе вирішити треба встигнути.
Біля гуртожитку Марічка обіймала бабусю так міцно, що у тієї сльози текли по щоках.
Вчися, Марічко, це головне. Бо тільки на себе сподівайся, я вже стара
Яка ж ти у мене стара, бабусю! Ти справжня соловейка в розквіті сил! Марічка обійняла, а Ганна посміхнулася й поїхала з Іваном у нотаріальну контору. Там справу зробили, і старенька повернулася з легким серцем додому.
Щовихідних Марічка приїжджала до бабусі. Доглядала, вчилася, мріяла стати лікарем і довше продовжити їй віку. Та вже з другим курсом стала рідше навідуватися: закохалася у хлопця зі Львова, Сашка, він теж гарно вчився і мріяв про вступ до університету.
Ганна лише тішилась: дівчина дорослішає. Коли з відзнакою закінчили коледж, Марічка й Сашко побралися. Молоді, щасливі, лише двадцять їм обом.
На скромному весіллі з боку Марічки була тільки Ганна.
Ти для мене і мама, і тато, і найдорожче моє! Марічка схилилася і, не стримавши сліз, подякувала бабусі за тепло, хліб, турботу і дім. Я люблю тебе, бабусю!
Гості мало не плакали разом із нареченою.
Уставай, моя золота, ну незручно! шепотіла Ганна, втираючи сльозу й соромлячись уваги.
Що тут такого! гречно вигукнув Сашко і посадив бабусю рядом із собою. Ви тепер наш рід головна!
Всю ніч лунали тости за молодих, за здоровя Ганни Василівни, за таку внучку.
Та незабаром Ганна заслабла. То наче сили закінчилися. Я їхав із Марічкою й Сашком з міста і мінявся з ними, щоб облаштувати догляд і не кидати в біді. Одного разу вона пригорнула внучку і сказала:
Як не буде мене приїдуть шуліки, син мій і невістка. Але ти не здавайся: я давно заповіт залишила на тебе. Все законно.
Бабусю
Тихо, дитино. У тебе по-справжньому ніколи не було батьків. Я як могла берегла тебе. Коли мене не стане знай, що у тебе є дах над головою, продай маєток і купіть квартиру у Львові.
Марічка лише плакала у відповідь. Після того Ганна ще півтора року прожила потихеньку згасла у сні, без мук.
Як вона й пророкувала, через сорок днів на порозі стояв Ігор з дружиною і Богданом.
Вимітайтеся! сухо кинув він. Поки мама була, ви тут жили, тепер геть!
Я не втримався від злості: дивився на те зневажливе лице, на чужу мені жінку і на смердючого жуйкою хлопця, котрий вже поривався придбати собі авто за бабусині гроші.
З магазину повернувся Сашко. Побачивши гостей, тихо поставив пакунок:
Це хто тут? поцікавився.
Я чоловік. А ось ви хто? Щось не пригадую, щоб ми знайомі були! спокійно відповів він Ігорю.
Той почервонів від люті.
Он з хати, разом із твоєю донькою!
По-перше, не варто розмовляти таким тоном. По-друге, Марія тут господиня. Хочете дарчу покажу!
Яку дарчу? аж заїкнувся Ігор.
Ігорю, ця відьма підсипала щось твоїй матері! завелася його дружина.
Я ще в суд подам буду доводити, що ти не моя дочка і не внучка матері!
Готуй чемодан, обідрана, кинув Богдан. Перспектива залишитись без авто його міцно дратувала.
Пішли, грюкнувши дверима. Марічка сіла на підлогу і розридалася:
Чому вони так? Невже їм нема, де жити? Це ж останнє від бабусі! казала крізь сльози.
Сашко обійняв дружину:
Завтра ж дамо оголошення про продаж. Інакше не відстануть будуть травити і зїдати нерви. Бабуся сама так хотіла.
Та не думала я, що скоро прощатись доведеться Тут все моє дитинство минуло.
Хату швидко продали. Знайшлися львівські підприємці: садиба велика, сад фруктовий, дім цегляний, вікна у ліс, виноградники Все, як мріялося.
Марічка з Сашком купили невеличку квартиру у Львові ближче до центру. Незабаром чекали народження донечки й тішилися.
Коли стискало від самотності, Марічка шепотіла перед сном: «Дякую тобі, рідна моя, ти мені дала життя»
Я й досі згадую мудрість Ганни Василівни: сімя це не кров, а любов, що ти ростиш у серці. Каяття чи ворогів не боюся. Бо знаю: єдина цінність те, як ти підтримав потрібну людину у важку хвилину. Те, як мені пощастило бачити щасливими й внучку, й дружину.
В житті варто залишатися Людиною.
